Ганна злагодила торбинку з харчами. Зверху поклала барвисту хустку, з якою прийшов Петрусь - може, це найдорожче, що залишилось у хлопця. Петрусь оббігав всі знайомі двори, погладив свою улюблену теличку, кудлатого Бурка і вранці вийшов з села...
З того часу багато води витекло, багато змінилося. Ганна тішилася першими правнуками, давно вже квітнули хризантеми на Славковій могилі. Аж ось перед нею постав посивілий полковник Петро, який прийшов подякувати за врятоване колись життя. Довго він йшов, але таки добувся до Ганни. От зараз вони сядуть до недільного столу, і Петрусь докладно розкаже про свою життєву дорогу, яка повернула його в далеке дитинство.
Якби доля не одягла її в чорне, може, сільський кравець придумав би для неї сукенку, що пасувала б до її пишної фігури. Може, її розумна голова виносила б вердикти доброти і справедливості. Може... Якби не померла мама, вона з малеч ку не була би сиротою. Якби у неї були онуки, вона любила би їх своєю особливою великою любов’ю. Якби не війна - раділа би сонцю і виглядала б невісток для своїх красивих синів. Якби...
Недовго Марина була сиротою, бо виховала її і дала дорогу в життя мама Марія, котра любила її, наче рідну. Променем щастя ввірвався в її серце чоловік Михайло - високий буйночубий столяр, майстер на всі руки. Багато сільських красунь сохнули по ньому, а він вибрав її - чорнооку, зі смоляним рівним волоссям, гострослівну (в родині її називали «адвокатом»).
їхній шлюб був щасливим. Все велося, все добре складалося. Ось уже й здобували освіту її сини, її улюбленці, для яких прихилила би світ...
Вони були дуже молодими, її хлопчики, за навчанням не встигли обрати собі дівчат, не знали смаку цілунків у літні пахучі ночі, хоча часто ловили усміх дівочих очей і звабливих уст. Вони не встигли... Доля їм цього не назначила. Чорна тінь війни повзла українськими містами і селами. Її сини пішли захищати рідну землю, своїх батьків, свої звичаї, свою Україну. Більше вона їх не бачила. Ніколи. Ціле своє довге життя. Один загинув у Бродівському котлі - молодший. А старший поліг під Варшавою.
Марина не вірила. Бродила пустими вулицями сонного села. Виходила на шлях і виглядала звідти, звідки їх можна було чекати. В полі рвала на собі волосся, кричала в розпуці, звинувачувала всіх у байдужості і чекала, чекала, чекала... Михайло та рідня пильнували кожен її крок. Боялися найгіршого. Вона зачерствіла до всього, тільки шукала в очах хлопців, які поверталися додому з кривавих жнив, бодай вісточку про своїх синів. І не знаходила. Втішити її не міг ніхто. Та й чи хотіла вона втіхи? Сіяла багато квітів, які любили її сини, і несла їх до церкви...
Коли земля втішалася мирною блакиттю, коли всі, хто вижив, повернулися до рідних порогів, Марина одяглася в чорне. Вона вже не викрикувала своє горе, вона його мовчки тамувала у зболеному серці. На решту відведеного Богом життя забула про радість.
Зреклася її: не жартувала, не ходила на весілля навіть до найближчих, рідко по її стиснутих губах пробігав промінець усміху. Зате ніколи не згасала надія: «А може, десь із якихось незнайомих доріг прийдуть мої хлопці, поцілують мамині й татові руки, попросять прощення, що так довго йшли...» Не вернулися, не прийшли...
Помандрував до синів Михайло, і вже й сама Марина збиралася в далеку дорогу. Хвороба викрутила руки, і вона хвилювалася, як обніматиме при зустрічі своїх синів... Тільки й робила, що вдивлялася в світлини на стіні, з яких ніжно посміхалися до неї її найдорожчі діти. В неї не було страху, була лише вдячність за те, що Господь їй дарує нарешті цю мить.
