«Дивно. В такий час не всі так вітаються, тим паче військові. Хто б то міг бути і з чим прийшов?» - думала Ганна, виходячи назустріч незнайомцю. З військовими завше самі неприємності!
Чоловік теж зробив рух назустріч жінці, поцілував їй руки і тремтячим голосом, плутаючи слова, швидко заговорив:
- Цьоцю Ганю, я Петро, котрий корови у вас гонив пасти. Прийшов от подякувати... Жаль, вуйка Славка не застав, шукав його на цвинтарі...
Боже! Помисли старої Ганни закрутились, як у калейдоскопі. Не може бути? Петрусь? Звідки? Перед нею стояв статечний чоловік із посивілими скронями, котрий, як потім довідалася, дослужився до звання полковника. Думки шугонули в далекий сорок шостий. Була вже весна. Встелявся молодий моріжок. На подвір’ї весело сокотіли кури. Ганна поралася в хаті, саме готувала полуденок. Відчула, що у дворі є хтось чужий, бо злісно гавкнув Бурко і закричала птиця.
Коли виглянула з хати, побачила обірваного хлопчика, який припав до курячої миски з холодною заминкою. Він не звертав уваги ні на кого і напихав рот усім, що було в мисці. Хлоп’я було худеньке, з великими сірими очима. «Господи, звідки ж воно?» - подумала Ганна.
- Ти чий?
- Я Петрусь. Гуцул я! Дуже їсти хочу. Мамка сказала, йди між люди - може, не помреш!
- Куди ж узяти тебе? У нас самих діти, живемо з праці рук.
Тут Славко на обід навідався. Хлоп’я стояло, як на суді, і чекало вироку цих двох дорослих людей. Очі - мов озерця, випромінювали щирість і покірність, крізь драні личаки виднілися сині змерзлі ноженята, рваний кашкет мав, видно, вже не одного господаря.
Малий витяг з-за пазухи подертої сорочини гарну червону хустку і простягнув Ганні:
- Цьоцю, візьміть собі! Це мамина хустка. Я не вкрав...
Сльози бризнули з очей молодої жінки, вона погладила брудний патлатий чубчик... Нагріли води, викупали, дібрали одежину, нагодували - і став Петрусь пастушком. Свіже молоко, ласка близьких людей швидко позначились на малому. Він був розбитним хлопчиком, мав багато друзів, ходив із вуйком Славком до лісу, любив смереки, казав, що вони домом пахнуть. Окріп, гарний був легіник. Звикли Ганна зі Славком до нього як до рідного, а їхні діти мали хлопця за старшого брата. Петрусь любив робити для них вербові пищики...
Близько трьох років малий гуцулик прожив у родині. А тоді почав говорити, що йому сниться мама, бо не знає він, що з нею, чи жива... Дуже за нею скучив. Згадував свої гори, своїх рідних, хоча ніхто його не шукав.
- Вуйку, чи приймете мене, як нікого не застану вдома?..
- Приймемо, - відказав Славко.
