Дівчата здивовано і співчутливо зосередилися
на Люді.
- Як це сталося?
-1 що буде?
- А як же програма? Академконцерт? - цокотіли, озираючись на викладача.
Всім стало шкода дівчину, тож після пари гуртом пішли до вчительки. Віра Романівна - добра душа і товариш студентів: завжди допоможе, порадить, заступиться - щиро перейнялася прикрою подією зимового дня.
- Людо, йдіть додому, не напружуйте руку і, бо- ронь Боже, не впадіть.
- А як же сесія? - допитувалися дівчата.
- Потроху, як одужаєте, здасте програму.
- Дякую, - повеселішала Люда.
Студентські будні... Радощі, турботи, сміх, витівки і перше кохання.
- Забудемо гами й етюди, там Сашко, там Роман, то хіба нам до гам! - жартували...
Струшуючи сніг, що обліпив шапочку, Віра Романівна спостерігала за студентами, котрі весело щось обговорювали у вестибюлі. Хлопці зачіпали дівчат: веселощі, молодість.
Раптом Люда, яка теж стояла в гурті, замахнулася і бехнула загіпсованою рукою по плечах скрипаля Янка, котрий завжди до неї залицявся. На мить дівчина знітилась, ухопилася за руку і легко всунула її в перевязь.
Віра Романівна не могла зосередитися на уроці - той удар гіпсової ляльки ніяк не йшов з голови. «Невже їй не болить?» - думала, не звертаючи уваги на форшлаги, які пропускав студент. Якось легко Люда орудувала зламаною рукою. Викладачка відганяла негарну думку і сумно посміхалася.
- Повторіть уважніше першу частину, - автоматично виправляла помилки, міркуючи про веселий студентський гурт.
Вранці, ідучи на заняття, Віра Романівна зіткнулася з Людою:
- Зайдете до мене, коли звільнитеся.
Люда, свіжа, з розкішним волоссям і мрійливою усмішкою, зайшла у клас.
