змушуючи вважати змарнованою кожну другу хвилину. Тома вже вкотре набирала назубок завчений номер і вже вкотре чула у трубці веселий голос Рити:
— Та ж не передзвонюєш, — пробурмотіла Тамара і взялася за карти Таро. Але колода лише дражнила її, розмови не вийшло. Те ж саме було і з рунами, що видавали на рідкість ідіотські прогнози, і зі звичайними картами. Тривожний симптом.
Та й видіння — тривожніше нікуди.
Зате вдалося додзвонитися до Ритиної матері, яка солодкаво засюсюкала, що її донька з її ж зятем подалися на курорт, на якісь дуже мінеральні води, і в них усе гаразд, навіть більш ніж гаразд, усе в них дуже добре, ось буквально вчора вона з ними розмовляла, а ти, Томочко, повинна розуміти, що міжміський зв’язок — дороге задоволення, знаємо ми ваші розмови, по півтори години, хе-хе, щебетушки. Ось приїде Ритуся, наговоритесь досхочу! Відчуваючи, як прикладена до вуха трубка стає масною від оливи в голосі тьоті Клави, Тамара стримано розпрощалася, уточнивши перед тим назву містечка і санаторію, де перебувала Маргарита, і зовсім не здивувалася, почувши від втомленої реєстраторки, що ніякої пані Козодуб у їхньому санаторії немає. Окрім «Верховини», у містечку було ще три санаторії, два пансіонати, готель і мотель. Тома обдзвонила і їх — із нульовим результатом. Ніде не чули про Риту, і жінка, схожа на неї, — а навіть словесний її портрет виходив вельми колоритним, — у жодному з цих місць не зупинялася.
Глухий кут.
Тамара зварила каву, запалила свічку і вмостилася в кріслі, гріючи пальці об керамічне горнятко. Тривожні думки не давали їй розслабитися. Якби з Ритою трапилося щось зле, вона б це відчула. Побачила б на картах, кидаючи на себе, кінець кінцем. Отже, подруга жива і відносно здорова. Але щось відбувається. Що саме? Те, що Туся, як лагідно називали її в родині, знову потрапила в якусь халепу, не дивина, її халепа хрестила, та чому щоразу, намагаючись подивитися, що відбувається, Тома бачить лише
Вона завжди була такою безтурботною.
І ніколи не зверталася по допомогу, хоча, вперше побачивши її нареченого, Тамара сказала собі, що це лише питання часу. Вже два роки Віктор — чоловік Рити, а Тома й досі так вважає. Одне прізвище чого варте. З Дмитренко стати Козодубихою...
Втім, зараз їй не до проблем антропоніміки, сама себе вилаяла Тамара, замовляючи таксі.
У офісі «Трьох коней педальних», чи як там обзивалася ця «купи-продай» контора, було холодно і багатолюдно. Туди- сюди сновигали однакові на вигляд юнаки в однакових темно-сірих костюмах, цокотіли каблучками діловиті секретарки «білий верх — чорний низ», затиснувши під пахвами шкіряні теки, бухгалтери втупилися у свої звіти — звичайна метушня, ось тільки назвати її робочою чомусь на повертався язик. Пройшовши анфіладу забитих клерками кімнат, Тамара нарешті опинилася біля обтягнутих дешевим дерматином дверей, на яких красувалася табличка з написом «Начальник транспортного відділу». За ними причаїлася крихітна приймальня, де нова секретарка в білій блузі і в невизначеного — бо з-за столу не видно — кольору спідниці азартно різалася у преферанс з носатим дядечком з комп’ютерної гри.
