У номері, вкладаючись у ліжко, Даруся продовжувала думати про Марка. Він такий добрий! Якби не він, вона, швидше за все, ще й досі блукала б десь навколо Монмартру. І ще він дуже симпатичний. Високий брюнет. Волосся густе, шовковисте, гарно зачесане. Плечі широкі, навіть під курткою це видно. На вигляд йому років тридцять п’ять, може, тридцять сім. Чим же він займається? Чимось таким не панським. З тих робіт, що справді є роботами. Але очі у нього все ж якісь сумні. Печальні. Так може дивитися лише людина, яка пізнала гіркоту втрати. Дівчині стало нестерпно шкода, що вона не знає англійської. Якби вона знала англійську, то могла б про все розпитати Марка. А може він би й не сказав нічого. З якого це дива йому сповідатися незнайомій жінці? А от вона… наважилася б розповісти йому про Ігоря? Про все, що вона пережила? Ні, навряд чи. Надто серйозна і болюча тема для короткого знайомства. І все одно, жаль щодо мови. Треба буде обов’язково взятися за вивчення мови, як повернеться додому. Згадавши про повернення, Дарці прийшла в голову несподівана ідея подзвонити Надійці.
З першого разу Надійка не взяла мобільний. Тоді Дарина спробувала ще раз. — Дарко, у тебе совість є! — почувся на тому боці розлючений голос подруги. — Пів на другу. Я сподіваюся тебе не викрали терористи, що ти так пізно дзвониш! Тільки тепер до Дарини дійшло, як довго вона сьогодні на ногах. Але не це було головне: — Надійко, дорога, я сьогодні провела такий прекрасний день, — захоплено кричала вона у мобілку. — Дуже за тебе рада. А я сьогодні провела препаскудний день і мрію провести прекрасну ніч, добре виспавшись. — Ну, не гнівайся на мене, подружко. Я така тобі вдячна, що намовила мене поїхати в Париж. — А що трапилося, — уже зацікавленим голосом перепитала Надійка. Дарина блаженно простяглася на великому двоспальному ліжкові: — Сьогодні я познайомилася з таким чудовим чоловіком. — Де? — На Пляс Пігаль. — Він що, сутенер! — Вражено вигукнула Надійка. — Що ти верзеш. Який у дідька сутенер! Надзвичайно ввічливий та милий американець. Я заблукала на Пляс Пігаль, а він відвів мене до мого готелю. По дорозі ми пили каву, і завтра маємо знову зустрітися. — А як же ти з ним спілкувалася? — здивувалася Надійка. — Трохи жестами, трохи словами. Але ми цілком розуміли одне одного. — Одне з двох, — розмірковувала практична подруга, — він або такий самий наївний дурень як і ти, або аферист. Він у тебе часом грошей не позичав? — Надійко, перестань. Не можна думати про всіх так погано, — обурилася Дарина. — Щоб ти знала, не позичав. І бери більше, він пригостив мене чудовою дорогою кавою, і ми багато танцювали в одній кав’ярні. — І він навіть не приставав до тебе? — ніяк не могла втямити логіки незнайомця Надійка. — Уяви собі — ні. На тому кінці запала на кілька секунд мовчанка. Нарешті Надійка озвалася знову: — Ти все-таки вважай, Дарусю. Я б дуже не хотіла, щоб з тобою трапилося ще щось погане. — Усе буде гаразд, ось побачиш. Я просто приємно проводжу час. А чоловіків з мене вже досить! — Ну добре, давай спати, — попросилася Надійка, — а своє ставлення до чоловіків з’ясовуватимеш завтра зранку, — на прощання мовила Надя й натиснула клавішу «відбій». — Ну й добре, — повторила за подругою Дарка, додавши звичне — цьом-па, — і поклала мобільний на нічний столик біля ліжка. А чоловіків з мене таки справді вже досить, як мантру повторила Дарка й з таким наміром заснула в один момент.
Прокинулася Дарина о восьмій ранку. Свіжа й сповнена нових сил. Негайно подалася в душ і швидко привела
