заплішеним дурнем і вдати, ніби сам не знає, яка йому потрібна карта. А він таки й справді не знав.
— Обидві,— рішуче відповів Річардс.
— Ви пришлете по них жінку?
— Як тебе звуть, друже?
Той мовчав, приголомшений тим, що на нього звернули увагу.
— Донаг’ю.
— Так от, Донаг’ю, ти маєш ноги. То, може, трохи ними попрацюєш і принесеш сам ті карти?
Донаг’ю попрацював ногами й приніс. У нього було довге, зачесане на мексиканський манір волосся, а штани так тісно облягали ноги, що між ними виразно вимальовувалося щось подібне до сітки з м’ячами для гри в гольф. Карти були в м’яких пластикових планшетах. У чому було добро Донаг’ю, Річардс не знав.
— Я не хотів вас образити,— знехотя промовив Донаг’ю.
Річардсові здалося, що цей тип йому декого нагадує. Ось такі грошовиті
молодики, не знаючи, куди подіти свій час, тинялись озброєними ватагами по злиденних злачних місцях великих міст, іноді пішки, здебільшого на мотоциклах. То були гомики. А гомиків треба викорінювати. Очистити від них наші демократичні громадські туалети. Такі, як Донаг’ю, воліли обмежуватись цими кублами розпусти й рідко потикалися в нетрища гетто. А коли потикались, їх там стирали на мак.
Не витримавши важкого погляду Річардса, Донаг’ю ніяково затупцяв на місці.
— Вам більше нічого не потрібно?
— Ти часом не гомик, друже?
— Що?
— Нічого. Йди. Допомагай своїм хлопцям.
Донаг’ю квапливо подався геть.
Річардс швидко зорієнтувався, що політична карта — це та, на якій нанесено міста й дороги. Приклавши до неї пальця від Деррі в західному напрямку, до кордону між Канадою й Вермонтом, він приблизно визначив точку, в якій перебував літак.
_ Командире!
— Слухаю.
— Повертайте ліворуч.
