— Як? — У голосі Голловея чулося щире здивування.
— Я хотів сказати — на південь. Просто на південь. 1 пам’ятайте…
— Я пам’ятаю,— урвав його Голловей. — Не турбуйтесь.
Літак нахилився. Маккоун так і сидів, скарлючившись у кріслі, в яке щойно впав, і витріщався на Річардса хижими очима.
21 проти 100…
Річардс відчував, що вряди-годи впадає в дрімоту, й це лякало його. Монотонне гудіння моторів підступно заколисувало. Маккоун здавав собі звіт у тому, що діялось із Річардсом, і все більше нагадував лиса, який, затаївшись, чекає свого часу. Амелія теж усе бачила. Скулившись жалюгідним клубочком у кріслі біля кухні, вона стежила за обома чоловіками.
Річардс випив ще дві чашки кави. Марно. Йому ставало дедалі важче зосереджуватись і знаходити на карті пункти, які називав безвиразний голос Голловея.
Зрештою Річардс усадив собі кулака в бік, де його дістала кулд. Його пронизав нестерпний біль, але в обличчя наче хтось линув холодною водою. З кутиків міцно стулених губів, немов із стереоколонок, вихопилось тихе сичання. Кров розпливлась гарячою плямою на сорочці, просочилася крізь полотно на руку.
Амелія застогнала.
— За шість хвилин пролітатимемо Олбані,— обізвався Голловей. — Його можна буде побачити з ілюмінатора ліворуч.
— Спокійно,— промовив Річардс, ні до кого не звертаючись, хіба що до себе. — Спокійно. Тільки спокійно.
Господи, чи скоро це все скінчиться? Так. Скоро.
Була за чверть восьма.
20 проти 100…
Усе те скидалося на страшний сон, що виповз із мороку й проник у напіврозбуджений мозок, а може, то було видіння або галюцинація. Одна половина свідомості Річардса зосередилась на маршруті польоту й на постійній небезпеці з боку Маккоуна. Друга передчувала якесь лихо. В мороці не Припинявся таємничий рух.
«Стежити далі. Дозвіл одержано».
У темряві ночі завивали потужні сервомотори. Палали невидимі інфрачервоні очі. Блідо-зеленим світлом яскріли циферблати, по екранах радарів бігали промені індикаторів.
«Захват. Переходжу на режим автоматичного супроводу».
Путівцями глухо вуркотали машини, на їхніх трикутних платформах, за двісті миль одна від одної, зводилися в нічне небо чаші мікрохвильових антен. Невидимими кажанами летіли безконечні потоки електронів. Зіткнення, луна. Сильний спалах відбитого імпульса й бліде залишкове зображення, на мить підсилене променем індикатора в точці, що трохи південніше.
«Зображення чітке?»
«Так. Двісті миль на південь від Ньюарка. А може, над Ньюарком».
