— Слухаю.
— Ми над Ньюарком, штат Нью-Джерсі.
— Знаю,— відповів Річардс. — Я слідкую по карті. Голловей!
Голлоїзей не відгукнувсь, але Річардс знав, що він слухає.
— Вони ввесь час тримають нас на прицілі, так?
— Так,— сказав Голловей.
Річардс подивився на Маккоуна.
— Мабуть, вирішують, чи варто пожертвувати професійним людоловом, який оце серед нас. Уявіть собі, що вони вирішать це питання позитивно. Вигодують собі іншого.
Маккоун загарчав, і Річардс подумав, що це підсвідомий відгук, притаманний усім Маккоуновим предкам аж до тих неандертальців, які воліли непомітно підкрадатися до ворога з важким каменем, аніж, не вдаючись до підступу, зійтися з ним у чесному смертельному двобої.
— Коли ми будемо над відкритою місцевістю, командире?
— Не будемо. Принаймні поки летимо на південь. Зате, коли пролетимо над буровими вишками в Новій Кароліні, опинимося над морем.
— Все, що далі на південь — передмістя Нью-Йорка?
— Приблизно так,— відповів Голловей.
— Дякую.
Внизу світився вогнями Ньюарк, наче жменя жіночих прикрас, недбало кинутих у чорний оксамитовий футляр.
— Командире!
— Слухаю… — Голос у Голловея звучав стомлено.
— А тепер курс просто на захід.
Маккоун підскочив, наче йому хтось дав штурхана. Амелія від переляку аж закашлялась.
— На захід? — перепитав Голловей. У його голосі вперше почулися тривога і страх. — Ви самі напитуєте собі лиха. Ми летітимемо над досить відкритою місцевістю. Вся Пенсільванія між Гаррісбургом і Пітсбургом — це фермерські землі. На схід від Клівленда немає жодного великого міста.
