— Я могла б тебе забракувати!
— Дурниці. Тебе витурили б за це з роботи.
— Забирайся геть. Можеш вертатися в свою чергу,— із злістю промовила вона, відчуваючи, що ось-ось заплаче.
У Бенові зворухнулося щось ніби співчуття, але він притлумив його.
— Бажаю приємно провести вечір,— сказав він. — Візьми свого любчика, чи з ким ти там спиш на цьому тижні, та посидьте гарненько в ресторані, а поки набиватимеш пельку всілякими стравами, згадай про мою доньку, що помирає від грипу в жалюгідній квартирі Південного району, відведеного для таких злиднів, як ми.
Він пішов геть, а зблідла дівчина дивилась услід йому широко розплющеними очима.
91 проти 100…
На лікареві, що сидів через стіл навпроти Річардса у кабінеті, були окуляри з маленькими товстими скельцями. З його обличчя не сходила бридлива самовдоволена посмішка, яка нагадала Річардсові одного знайомого з дитинства недоумка. Той тип діставав задоволення від того, що, забравшись під лави на шкільному стадіоні, заглядав дівчатам під спідниці й рукоблудив. Річардс і собі ошкірився.
— Згадалося щось приємне? — спитав лікар, одним порухом розгорнувши альбом з психологічними тестами. Перша сторінка була геть усіяна різноманітними плямами. Бридлива посмішка розливалася далі по лікаревому обличчі.
— Так. Ви нагадуєте мені одного давнього знайомого.
— Справді? Кого?
— Не має значення.
— Чудово. Що ви тут бачите?
Річардс глянув на сторінку. Його праву руку охоплював надутий повітрям манжет для заміру кров’яного тиску, до голови було прилаштовано кілька електродів. Дроти, що тяглися від голови та руки, сходились у контактному гнізді пульту керування за спиною у лікаря. На екрані комп’ютерного пульта бігли хвилясті лінії.
— Дві негритянки. Вони цілуються.
Лікар швидко перегорнув сторінку.
— А тут?
— Спортивний автомобіль. Схожий на «ягуар».
— Вам подобаються автомобілі з бензиновими двигунами?
Річардс знизав плечима.
— В дитинстві я мав колекцію різних моделей.
