Лікар щось занотував і перегорнув ще одну сторінку.
— Хвора жінка. Лежить на боці. Тіні на обличчі нагадують тюремні грати.
— А це що, на останній сторінці?
Річардс голосно засміявся.
— Схоже на купу лайна.
Він уявив собі, як цей лікар, у своєму білому халаті, перебігає з місця на місце під лавами на стадіоні, заглядаючи дівчатам під спідниці й рукоблудячи, і знову засміявся. Лікар, що сидів навпроти, усміхаючись своєю бридкою усмішкою, розпалював Річардсову уяву й ще дужче смішив його. Нарешті сміх зійшов на прискання, потім Річардс гикнув і затих.
— Навряд чи ви скажете мені, з чого регочете…
— Ні,— відповів Річардс,— не скажу.
— Тоді продовжимо. Отже — словесні асоціації.
Лікар не потурбувався пояснити, що це означає. Річардс зробив висновок, що про нього тут уже дещо знають. Це добре — можна заощадити час.
— Готові?
— Так.
Лікар дістав із внутрішньої кишені секундомір, клацнув кульковою ручкою і затримав погляд на списку слів, що лежав перед ним.
— Лікар.
— Чорнопикий,— відповів Річардс.
— Статевий член.
— Лом.
— Червоний.
— Чорний.
— Срібний.
— Кинджал.
— Рушниця.
