— Я хотів би поговорити з Шійлою Річардс із п’ятої квартири.
— Здається, вона кудись вийшла,— повідомив голос, у якому вчувалися скрадливі нотки. — Я бачила, як вона прогулюється по вулиці. Сподіваюсь, ви здогадалися, про що йдеться. У них захворіла дитина. А чоловіченько і цента не годен заробити.
— Постукайте до них у двері! — просичав Річардс.
— Зачекайте…
Випущена з рук трубка стукнулась об стіну. Здалеку долинув глухий стукіт і вигуки незнайомки:
— Місіс Річардс! Вас до телефону! Місіс Річардс!..
За півхвилини той самий голос знову почувся в трубці.
— Її нема. Дитина аж захлинається плачем, а її немає. Я ж кажу, вона ходить клієнтів видивляється. — Жінка хихикнула.
Річардс шкодував, що не може вигулькнути на другому кінці дроту, наче лихий джин із чорної пляшки, й душити власницю незнайомого голосу, аж поки в неї вилізуть очі й покотяться по підлозі.
— Передайте їй записку,— сказав він. — Пишіть на стіні, якщо немає на чому.
— У мене нема олівця. Я кладу трубку. Бувайте здорові.
— Почекайте! — заволав Річардс розпачливо.
— Я кладу.. Хвилинку… — знехотя промовив голос. — Ось вона піднімається сходами.
Обливаючись потом, Річардс знесилено прихилився до стіни. За хвилину він почув голос Шійли — насторожений, трохи наляканий:
— Алло?
— Шійло!.. — Він заплющив очі,- не маючи сили відірватись од стіни.
— Бене, Бене, це ти?.. З тобою все гаразд?
— Еге ж. Усе чудово. Як Кеті? їй не…
— Без змін. Жар не дуже сильний, але вона так хрипить, наче в неї круп. Бене, мені здається, в неї набряк легенів. А що, як це пневмонія?
— Усе буде гаразд. Усе буде гаразд.
— Я… — Шійла замовкла. — Я нізащо не залишила б її саму, але я мусила… Бене, я знайшла сьогодні двох клієнтів. Ти вже пробач. Зате дістала деякі ліки в аптеці. Добрі ліки… — Голос її зазвучав натхненно й ритмічно, наче вона проказувала проповідь.
