— Що це означає? — спитав Річардс. — Нас забракували?
Власникові кислого голосу, досить пристойному на вигляд молодикові, було
років двадцять п’ять. Одна рука в нього усохла, мабуть, від поліомієліту, що поширився 2005 року, особливо в Південному районі.
— Аби ж то,— сказав він і засміявся безбарвним голосом. — Я так думаю, що нам дісталися програми, де можна заробити великі гроші. Там не обходиться серцевим нападом, втраченим оком чи ампутацією однієї або й обох рук. Там закінчують смертю. Зате нас показуватимуть у найкращий час, друже.
Невдовзі до них приєднався шостий учасник —- симпатичний хлопчина, який здивовано кліпав на все, що бачив.
— Привіт, юначе,— обізвався до нього власник кислого голосу.
Об одинадцятій, коли біля решти ліфтів уже нікого не було, двері шостого ліфта нарешті розчахнулися. У куленепробивній будці знову сидів полісмен.
— Ось бачиш? — сказав власник кислого голосу. — Ми — небезпечні типи. Вороги суспільства. Тому нас треба порішити. — Він скорчив страхітливу гангстерську міну й зробив вигляд, ніби поливає з автомата куленепробивну будку, в якій сидів полісмен. Той дерев’яно витріщився на нього.
88 проти 100…
Приймальня на восьмому поверсі була дуже маленька, вся у плюші, дуже інтимна й дуже затишна.
Не встигли вони піднятися ліфтом, як троє полісменів вихопили трьох із них і квапливо кудись повели коридором по плюшевій доріжці. А Річардса, власника кислого голосу й хлопчину, що ввесь час кліпав очима, привели сюди, до цієї кімнати.
У приймальні їх зустріла усмішкою секретарка. Вона нагадувала котрусь із давніх телевізійних секс-зірок (Ліз Келлі? Грейс Тейлор?), яких Річардс бачив на екрані ще в дитинстві. Секретарка сиділа за письмовим столом у ніші, оточена такою кількістю рослин у вазонах, що здавалося, ніби вона виглядає з окопу десь в охопленому війною Еквадорі.
— Містере Янскі,— промовила секретарка, сліпуче всміхаючись,— заходьте.
Хлопчина, що весь час кліпав очима, ввійшов до святая святих. Річардс і чоловік з кислим голосом, Джіммі Лафлін, завели стриману розмову. Річардс дізнався, що Лафлін живе всього за три квартали від нього, на Док-стріт. До минулого року працював неповний робочий день підсобником у фірмі «Дженерал атомікс», а потім його звільнили за участь у сидячому страйку проти застосування захисних щитів, які пропускали радіацію.
— Так чи так, а я ще живий,— провадив Лафлін. — А все інше, якщо послухати тих кретинів, мало важить. Ясна річ, я не можу мати дітей. Але це вже не суттєво. Це просто невеличкий ризик, одна з тих неприємностей, на які погоджується заради симпатичної суми — сім нових доларів на день.
Коли «Дженерал атомікс» показала йому на двері, з усохлою рукою важко було розраховувати на якусь роботу. Дружина захворіла два роки тому, хвороба прикувала її до ліжка.
— Зрештою я вирішив помірятися силою з тими розбійниками, що нами керують,— сказав Лафлін, гірко посміхаючись. —
