відрізаний від людської раси. Страхітлива самотність охопила його. Хлопець почав усвідомлювати, що решта зовсім не були демонами. І замислився над тим, чи він сам був настільки приємною особою, за яку завжди себе мав. Йому бракувало їхніх голосів. Одне добре слово він з вдячністю прийняв би навіть від Рипічипа.
Подумавши про це, бідолашний дракон, котрий раніше був Юстасом, пронизливо заридав. Могутній дракон, котрий гірко плаче у світлі місяця посеред порожньої долини, — таку картину важко уявити.
Врешті-решт нещасний вирішив, що таки спробує відшукати шлях на берег. Він зрозумів, що Каспіян ніколи не відплив би звідси без нього. І відчував, що у той чи інший спосіб, але
зможе показати людям, ким є насправді.
Він як слід напився води, а тоді (знаю, це звучить шокуюче, але якщо добре все обмізкувати, то так воно не є) з’їв майже повністю мертвого дракона. Він зробив уже половину справи, коли раптом усвідомив, що робить. Тому що, розумієте, хоча розум його був розумом Юстаса, однак смаки й рішення виявились драконячими. А дракон нічого так не любить, як свіжу драконятину. Ось чому так рідко можна знайти більше ніж одного дракона на країну.
А тоді Юстас почав видряпуватися з долини. Почав він це зі стрибка, а, стрибнувши, виявив, що летить. Він геть забув про свої крила — і це стало неабиякою несподіванкою — першою приємною несподіванкою за тривалий час. Він знявся високо у повітря і побачив численні гірські вершини, що лежали внизу у місячному сяйві. Наче срібна пластина, виблискувала під ним затока, на якорі стояв «Досвітній мандрівник», а в лісі поруч з берегом мерехтіли вогні табору. З неймовірної висоти він єдиним порухом спрямував себе у цьому напрямку.
Люсі спала дуже міцно, бо не лягала аж до повернення пошукової групи, сподіваючись почути добрі новини про Юстаса. Групу очолював Каспіян. Її втомлені учасники повернулись назад дуже пізно. Ще й принесли тривожні новини. Вони не знайшли ані сліду Юстаса, зате бачили в одній долині мертвого дракона. Намагаючись дивитися на все з позитивної точки зору, учасники групи запевняли інших, що навколо не може бути інших драконів і що той був мертвий уже о третій годині дня (саме тоді вони його й знайшли), тож малоймовірно, що за кілька годин до того він міг кого-небудь убити.
— Хіба що він зжер того нестерпного малого і помер від отруєння, — сказав Рінз. Та сказав він це пошепки, тож ніхто не почув.
Пізно вночі Люсі обережно розбудили — вся компанія, зібравшись разом, про щось тихо розмовляла.
— Що таке? — запитала Люсі.
— Слід зберігати витримку, — мовив Каспіян. — Щойно над кронами дерев пролетів дракон. Він приземлився на узбережжі. Так, боюсь, він між нами та кораблем. А стріли проти дракона марні. І вогню вони зовсім не бояться.
— Якщо дозволить Ваша Величність... — почав Рипічип.
— Ні, Рипічипе, — твердо сказав король, — ти не затіватимеш з ним двобою. І якщо ти не підкоришся мені, я накажу зв’язати тебе. Ми повинні стежити за ним і, щойно розвидніється, спуститись на узбережжя і вступити з ним у битву. Я провадитиму. Король Едмунд буде праворуч від мене, а лорд Дриніян — ліворуч. Жодних інших домовленостей бути не повинно. За кілька годин настане світанок. За годину слід подати їжу, а також залишки вина. І нехай все робиться якомога тихіше.
