Сидячи таким чином, Рипічип детально пояснював Юстасові, що те, що з ним відбулося, було всього лише приголомшливим прикладом повороту Колеса Фортуни, а також якби Юстас оселився з ним у його нарнійському домі (в реальності це була нора, в якій навіть не помістилась би голова дракона, вже не кажучи про решту), то він міг би розповісти йому про сотні імператорів, королів, принців, рицарів, поетів, коханців, астрономів і чарівників, од яких щастя раптово відвернулось у найчорніший спосіб, але згодом багато їх, урешті-решт, долали біди та жили довго й щасливо. Мабуть, це було не надто втішливим, але наміри він мав шляхетні, і Юстас ніколи цього не забув.
Але, ясна річ, над усіма, неначе чорна хмара, висіла проблема: що робити з драконом, коли вони вже будуть готові до продовження подорожі. Вони старались не говорити про це в його присутності, але траплялося, долітали до його вух фрази: «А може, він би якось помістився на облавку?», «Нам слід усі запаси сховати з протилежного боку облавка, щоб урівноважити його вагу» або «А може, краще, що б він над нами летів?» і (найчастіше): «Але як ми його прогодуємо?». І бідолашний Юстас щоразу краще усвідомлював, що з першого ж дня свого перебування на кораблі він був такою собі невиправною незручністю, а тепер став ще більшим тягарем для всіх. Усвідомлення цього вростало в його мозок, немовби браслет, що приріс до передньої лапи. Він уже знав, що шарпати її своїми великими іклами — лише посилювати біль, але не міг стриматися, щоби раз-по-раз цього не робити, особливо задушливими ночами.
Минув уже майже тиждень після їхньої висадки на Острові Дракона, коли одного разу Едмунд прокинувся рано-вранці. Щойно почало сіріти, й він бачив стовбури дерев лише там, де за ними ясніла затока. Він почув якийсь шурхіт між деревами, немовби там щось рухалося, тому сперся на лікті й роззирнувся довкола. Він побачив темну фігуру, що рухалася за деревами з боку моря. В його голові одразу ж народилась думка: «Чи насправді на цьому острові немає жодних мешканців?» Потім подумав, що це Каспіян — фігура була більш- менш його зросту, — але він згадав, що Каспіян влігся біля нього. Тож він поглянув у той бік і пересвідчився, що Каспіян і далі собі спить. Він перевірив, що має при собі меча, і підвівся, аби перевірити ситуацію.
Крадучись, він дійшов аж до краю лісу. Темна фігура все ще була там. Тепер він уже бачив, що як для Каспіяна вона була замалою і завеликою як для Люсі. І навіть не збиралась утікати. Едмунд видобув меча і вже був готовий зійтися з чужинцем у двобої, аж раптом той озвався слабким голосом;
— Це ти, Едмунде?
— Так, це я. Хто ти?
— Не впізнаєш мене? Це я. Юстас.
— Боже милий! — скрикнув Едмунд. — Так, це ти. Друже старенький.
— Тихше! — сказав Юстас і похитнувся так, мовби зараз упаде.
— Агов! — озвався Едмунд стишеним голосом і підтримав його. — Що з тобою? Ти
хворий?
Юстас так довго мовчав, що Едмунд почав хвилюватися, що з ним насправді щось не так, але нарешті він промовив:
— Це було жахливо. Ти навіть не уявляєш, настільки... Але все вже гаразд. Може, кудись
