— Це слова людини з суходолу, — сказав Дриніян. — У цих морях пізнього літа завжди віють переважно західні вітри, а після Нового Року це завжди змінюється. У нас буде вітер, щоб пливти на захід. Навіть більше, ніж нам потрібно.
— Це правда, начальнику, — сказав старий моряк, ґальміанець за походженням. — У січні та лютому зі сходу насувається огидна погода. З вашого дозволу, пане, якби я командував цим кораблем, я радив би перезимувати тут і почати подорож додому в березні.
— Що б ви їли, зимуючи тут? — запитав Юстас.
— Цей стіл, — мовив Раманду, — щодня, на заході сонця, прогинатиметься від королівської учти.
— Та що ви кажете! — вигукнуло кілька моряків.
— Ваші Величності, панове та пані, - мовив Райнельф, — я хочу сказати лише одне. Нікого з нас, друзяки, не примушували до цієї подорожі. Ми самі зголосились. Серед нас є такі кадри, що ласо дивляться на цей стіл і думають про королівську учту, а у день відплиття з Кер Паравелу вони ж найголосніше говорили про пригоди та присягалися, що не повернуться додому, поки ми не знайдемо кінця світу. А на причалі залишились і такі, що віддали б усе, аби вирушити з нами. Вважалось, що краще бути хлопчиком на побігеньках на «Досвітньому Мандрівникові», ніж носити лицарську стрічку. Не знаю, чи вловлюєте ви, про що я кажу. Але я переконаний, друзяки, що ми виглядатимемо по-дурному — зовсім як ті Даффлпади — якщо повернемось додому і скажемо, що дісталися до початку кінця світу і не мали відваги вирушити далі.
Багато моряків схвалило ці слова, але дехто сказав, що все це ніби й добре, але не дуже.
— Не так уже й весело нам буде, — прошепотів Каспіянові Юстас. — Що ми робитимемо, якщо половина цих хлопців відступиться?
— Зачекай, — прошепотів у відповідь Каспіян. — У мене ще є козир.
— А ти нічого не скажеш, Рипе? — тихо запитала Люсі.
— Ні. Чому Ваша Величність цього чекає? — відповів Рипічип тоном, який чула більшість присутніх. — Мої власні плани складено. Поки зможу, я пливтиму на «Досвітньому Мандрівникові» на схід. Коли мене викинуть, продовжу мандрівку на човнику. Коли він потоне, гребтиму лапками. А тоді, коли не зможу пливти далі і не досягну ще країни Аслана, якщо мене не перекине через край світу якийсь здоровенний водоспад, я потону, повернувши ніс на схід сонця, і Пипіцик стане ватажком нарнійських мишей, які вміють розмовляти.
— Слухайте, слухайте, — мовив один із моряків, — я скажу те ж саме, за винятком пасажу про човника, бо він мене не витримає.
І вже тихше додав:
— Я не збираюсь дозволити миші мене переплюнути.
В цей момент Каспіян скочив на рівні ноги.
— Друзі, - сказав він, — гадаю, ви не до кінця зрозуміли наше прагнення. Ви говорите так, наче ми прийшли з капелюхом в руці, благаючи про підтримку. Це зовсім не так. Ми, наш королівський брат, сестра, їхній родич та пан Рипічип,
