дорогу.
— Пані, - сказав Каспіян, — я плекаю надію поговорити з вами після того, як подолаю чари.
Донька Раманду поглянула на нього і посміхнулася.
Розділ п'ятнадцятий ДИВА ОСТАННЬОГО МОРЯ
Щойно країна Раманду зникла з очей, вони відчули, що знаходяться на самому кінці світу. Тут усе було інше. Передусім кожен помітив, що потребує тепер менше сну. Нікому не хотілося спати, їсти і навіть розмовляти, а коли розмовляли, то стишеним голосом. Щось дивне відбувалося також і зі світлом. Його було занадто багато. Сонце, що сходило, виглядало, можливо, навіть удвічі, а то і втричі більшим, ніж зазвичай. І щоранку (а для Люсі це було найбільш зворушливим) білі птахи, що співали людськими голосами, мовою, якої ніхто не розумів, розливалися лопотінням крил над їхніми головами і зникали за кормою, поспішаючи до Столу Аслана. Трохи пізніше вони повертались і зникали у східній частині небосхилу.
— Тут навдивовижу чиста вода, — сказала сама собі Люсі, вихилившись за правий борт. Був ранній полудень другого дня рейсу.
Вода і справді була навдивовижу чистою. Перше, що Люсі помітила, був невеличкий чорний предмет, який плив паралельно з кораблем з тією самою швидкістю. Спочатку вона подумала, що це щось висить у морській товщі. Але якраз кухар викинув через вікно у море кусень черствого хліба, і, здавалося, хліб, пропливаючи над тією чорною річчю, ось-ось зіткнеться з нею. Тепер Люсі збагнула, що дивний предмет зовсім і не висить у воді, він раптово збільшився, а за якусь мить знову відновив попередній розмір.
Люсі здавалося, що вона колись вже бачила щось подібне — аби тільки згадати де! Вона стиснула рукою чоло, скривила обличчя і навіть висолопила язика, і нарешті — вдалося! Звісно! Щось подібне можна побачити ясної, сонячної днини в поїзді. Коли бачиш чорну тінь свого вагону, яка біжить ланами з тією ж швидкістю, що й поїзд. Потім поїзд проїжджає між двома насипами і раптом та сама тінь з’являється просто перед нами, пробігаючи порослими травою стрімкими схилами — набагато більша, ніж досі. А тоді потяг з’їжджає з насипу і раптом тінь повертається до своїх звичайних розмірів.
— Це наша тінь! Тінь «Досвітнього Мандрівника»! — сказала сама собі Люсі. — Наша тінь, що пробігає дном моря. Вона збільшується, коли стикається з пагорбами під водою. Але ж це означає, що вона навіть ще чистіша, ніж я гадала. Боже милий, я бачу морське дно на глибині кількох десятків сажнів!
Сказавши це, вона усвідомила, що великі срібні простори — це насправді пісок, який вкриває морське дно, а різноманітні темніші або світліші плями — це ніякі не тіні й полиски сонця на поверхні моря, а різні речі на його дні. От тепер, наприклад, вони пропливали над масою ніжного пурпуру та зелені, з широкою смугою блідої сірості посередині. Але тепер вона вже знала, що дивиться на морське дно, і бачила все набагато точніше. Вона помітила, що темні плями набагато вищі за інші і злегка погойдуються.
— Як дерева на вітрі. І справді, саме так: це підводні ліси.
А зараз блідо-сіра смуга злилася з іншою блідо-сірою смугою.
— Якби я опинилася там, унизу, — подумала Люсі, - ця смуга була б, напевно, лісовою дорогою. А місце, в якому зливаються смуги, — перехрестям. Ох, як мені хочеться туди потрапити! Ось! Ліс закінчується. Ця смуга і справді є шляхом! Я бачу, як вона далі біжить голим піском. У неї інший колір. А на її узбіччях видно щось, якісь рисочки. Може, це
