них, приготовано чудові кімнати в приватних квартирах, Ліманові досить лише наказати, і його відразу туди відведуть, це зовсім неподалік, він не втратить часу, а плата, позаяк ідеться про люб’яз* ність, але водночас усе ж таки й про заміну, надзвичайно низька, хочі їжу готують за віденськими рецептами, і вона, мабуть, іще смачніш^ а обслуговують іще дбайливіше, ніж у колишньому готелі «Кінґстон»^ рівень якого у певному відношенні був усе ж таки не належний. і
- Дякую, - сказав Ліман, - сідаючи до карети. - Я пробуду » Константинополі всього п’ять днів, на такий час я не влаштовував тимусь у приватній квартирі, ні, я поїду до якогось готелю. Але нас другий рік, коли я приїду знов і ваш готель відбудують, я зупинюся запевно тільки у вас. Дозвольте! - Ліман хотів був причинити дверцята, але за їхню клямку вже схопився представник готелю.
- Пане! - благально промовив він і звів погляд на Лімана.
- Відпустіть! - гримнув Ліман, поторгав дверцята й наказав візникові: - До готелю «Рояль»!
Та чи то візник його не зрозумів, чи то він чекав, поки дверцята причиняться, принаймні чоловік сидів на передку, мов статуя. АіЗ представник готелю й не думав відпускати дверцят, він навітЬі енергійно закивав головою одному зі своїх колег, щоб той повору-н шився й допоміг йому. Особливо він сподівався на одну дівчину й разй у раз гукав:
- Фіні! Ну ж бо, Фіні! Де та Фіні?
Люди, що досі виглядали з вікон і дверей, пооберталися всередину?
будинку, почали безладно кричати, видно було, як вони забігали повзі вікна, - всі шукали Фіні.
Ліман міг би, мабуть, одним штурханом відкинути від дверцят; чоловіка, який не давав йому рушити і якому, очевидно, тільки голоду додавав хоробрості отак поводитись - це розумів і сам чоловік і навіть не важився поглянути на Лімана, - але Ліман у своїх поїздках набрався: достатньо сумного досвіду й знав, як важливо в чужому краю, хай би як ти мав рацію, уникати зайвої уваги до себе, тому спокійно знову; вийшов з карети, не зважаючи поки на чоловіка, що судомно тримався за дверцята, ступив до візника, ще раз чітко повторив свій наказ, якнайшвидше їхати звідси, тоді повернувся до чоловіка біля дверцят, узяв його руку нібито звичайним рухом, але нишком стис її в зап’ястку так, що чоловік із криком «Фіні!», - це був наказ і вираз болю водночас, - мало не підскочив і розтис пальці на клямці.
- Вона вже йде! Вона вже йде! - загукали з усіх вікон, і до карети з будинку вибігла, трохи нахиливши голову й притримуючи рукамш ще не завершену зачіску, усміхнена дівчина.
- Швидше! В карету! Періщить же! - загукала вона, схопивши Лімана за плечі й наблизившись до самого його обличчя. -
«Не так уже й погано до мене тут ставляться, - подумав Ліман і усміхнувся до дівчини. - Шкода, що я вже не юнак і не пускаюся в сумнівні пригоди».
- Це, мабуть, непорозуміння, фройляйн, - сказав він і обернувся до карети, - я ані просив покликати вас,
