Ця система підіймальних блоків усередині. Один гачечок десь аж у самому закапелку посунеться вперед, першої миті цього й не завважиш, і вже вся машинерія почала рухатись. Підвладне незбагненній силі, як ото годинник здається підвладним часу, воно то тут клацне, то там, і всі ланки одна за одною з брязкотом уже грають прописану їм п’єсу.
Перелік всього того, що говорить «за» і «проти» мого одруження:
Нездатність самому зносити життя - не просто нездатність жити, зовсім навпаки, здається навіть неймовірним, що я зможу з кимось жити, проте я не здатний зносити натиску власного життя, вимог власної особи, наскоків часу й віку, невиразних напливів бажання писати, безсоння, відчуття недалекого божевілля — ось чого я не здатний зносити сам. Мабуть, додам, звісно ж, я. Наші узи з Ф. додадуть моїй істоті сили впиратися.
Усе дає мені привід для роздумів. Кожен жарт у гумористичній газеті, спогади про Флобера й Ґрільпарцера, вигляд нічних сорочок на розстелених на ніч ліжках батька й матері, Максів шлюб. Учора сестра сказала: «Всі одружені (наші знайомі) щасливі, я цього не розумію». Ці слова також примусили мене замислитись, я знов відчув страх.
Я мушу подовгу бувати сам. Усе, що я зробив, - це лише завдяки моїй самотності.
Я ненавиджу все, що не стосується літератури, мені нудно провадити розмови (навіть якщо вони стосуються літератури), нудно ходити в гості, незлагоди й радощі моїх родичів мені нудні до глибини душі. Розмови позбавляють усі мої думки важливості, серйозності, правдивості.
Страх перед поєднанням, злиттям. Потім я вже повік не буду сам.
Перед сестрами, особливо колись, я часто бував не таким, як перед іншими людьми. Безстрашним, відвертим, сильним, несподіваним, одержимим - таким одержимим, яким бував тільки тоді, коли писав. Якби завдяки дружині я міг бути таким перед усіма! Та чи не станеться це за рахунок писання? Тільки не це, тільки не це!
Якби я жив сам, то колись, певно, справді відмовився б від служби. Одружений, я не зможу зробити ЦЬОГО повік.
У нашому класі, п’ятому класі гімназії Амалії, був хлопчик, якого звали Фрідріх Ґус і якого ми всі ненавиділи. Коли вранці ми, прийшовши до класу, бачили, що він сидить на своєму місці біля груби, ми просто не могли збагнути, як у нього стало духу знов прийти до школи. Але я не так розповідаю. Ми ненавиділи не тільки його, ми ненавиділи всіх. Ми - це була страшна ватага. Якось, коли на урок до нас прийшов земельний шкільний інспектор - то був урок географії, і вчитель, обернувшись до дошки чи до вікна, як це робили всі наші вчителі, розповідав про півострів Мореа...
Це було того дня, коли в школі почалися уроки; наближався вечір. Викладачі вищої гімназії сиділи ще в учительській, вивчали списки учнів, заводили класні журнали, розповідали про свої подорожі на літніх канікулах.
Нікчемна я людина!
Та добре батожити коня! Повільно встромляти в нього шпори, потім рвучко їх вирвати, а тоді щосили засадити в тіло знов!
От біда!
Чи ми були показилися? Бігали серед ночі парком і розгойдували гілляки.
