і тепер - стукали то глухо в дерево внизу, то дзвінко у шибку вгорі. «Доведеться вставати, - подумав, похитуючи головою, Меснер. - Зателефонувати портьє я не можу, адже апарат стоїть у передпокої, і, щоб увійти туди, треба збудити господиню. Не залишається нічого іншого, як спустити хлопця зі сходів власноруч». Він натяг фетрову шапочку, відкинув ковдру, вперся руками в край ліжка, неквапно поставив на підлогу ноги і взув високі домашні» пантофлі на ваті. «Ну ось, - подумав він, поглядаючи на двері й покусуючи верхню губу, - тепер знов тихо. Але треба забезпечити собі надійний спокій, - сказав він потім, узяв із підставки кийка з роговою головкою, перехопив його посередині й рушив до дверей.
- Там хто-небудь іще є? - запитав він крізь замкнені двері.
- Так, - почулася відповідь. - Прошу вас, відчиніть.
- Відчиняю, - сказав Меснер, відімкнув двері й став із кийком на порозі.
- Не бийте мене, - застережливо промовив студент і ступив крок назад.
- Тоді забирайтеся геть! - сказав Меснер і показав пальцем на сходи.
- Але я не маю права, - відповів студент і так несподівано кинувся до Меснера...
27 листопада. Я повинен зупинитись, щоб від мене просто-таки не відмахнулись. Хоч я й не бачу небезпеки загубитись, а все
Дитина двірнички, що відчинила ворота. Загорнене в стару хустку, бліде, личко застигле й опухле. Вночі двірничка носить її з собою так до воріт.
Двірниччин пудель, який сидить унизу на сходах, прислухається до мого тупання, що починається від п’ятого поверху, проводжає мене поглядом, коли я проминаю його, й дивиться мені вслід, коли я біжу далі. Приємне почуття довіри, позаяк він мене не боїться, я для нього - частина будинку і його звуків.
Картина: хрещення юнги, коли судно перетинає екватор. Довкола вештаються матроси. На судні, що його сходжено вже вздовж і впоперек, унизу й угорі, повсюду можна знайти місце, щоб посидіти. Здоровенні матроси висять на суднових трапах, упираючись могутніми крутими плечима й ногами в корабельну плоть, і спостерігають виставу внизу.
4 грудня. Якщо поглянути збоку, то це просто жахливо - померти чи навіть накласти на себе руки дорослим, але молодим. Піти з життя в цілковитому сум’ятті, яке мало б сенс, коли б йому судилося розвиватись далі, піти без надії чи з єдиною надією, що твою появу в житті за великим рахунком вважатимуть такою, яка не відбулася. Ось у якому становищі я міг би тепер опинитись. Умертц Означало б не що інше, як Ніщо віддати Нічому, але почуття з цим не змирилися б, позаяк хіба можна, навіть усвідомлюючи себе як Ніщо, свідомо віддати себе Нічому, до того ж не просто порожньому Нічому, а Нічому бурхливому, чиє убозтво полягає лише в його незбагненності.
Чоловіче товариство, господарі й слуги. Огрубілі риси облич, що вилискують живими барвами. Господар сідає, а слуга подає йому на таці їжу. Різниця між обома не велика, не більша, ніж, наприклад, між одним чоловіком, що внаслідок взаємодії численних обставин став англійцем і живе в Лондоні, й другим, лапландцем, який у той самий час самотньо пливе човном у штормовому морі. Певна річ, слуга - але й це лише за певних обставин - може стати господарем, але це запитання, хоч як на нього відповідай, тут не має значення, адже йдеться про нинішню оцінку нинішніх стосунків.
