відчуваю лише насилля життя. До того ж я безглуздо порожній. Я справді мов та заблукана серед ночі в горах вівця або вівця, що біжить услід за тією вівцею. Бути таким заблуканим і навіть не мати сили це оплакати.
Я зумисне завертаю у вулиці, де є повії. Коли я проходжу повз них, мене збуджує ця далека, а все ж реальна можливість піти з однією з них. Це непристойно? Але я не знаю нічого кращого, й такий вчинок видається мені, по суті, невинним і майже не вимагає від мене каяття. Та я хочу тільки товстих, літніх, у поношених сукнях, які, однак, завдяки всіляким накидкам мають досить пишний вигляд. Одна жінка мене вже, мабуть, знає. Я зустрів її сьогодні пополудні, вона ще не була вбрана професійно, коси ще гладенько зачесані, без капелюшка, в простій повсякденній блузі, як у кухарки, і несла вона якийсь згорток - певно, білизну до пралі. Ніхто, крім мене, не побачив би в ній нічого спокусливого. Ми мимохідь глянули одне на одного. Тепер, увечері- тим часом стало прохолодно, — я вздрів її в облиплому жовтувато- бурому пальті на протилежному боці вузенької вулички, що відгалужується від Цельтнерґасе, де вона очікує клієнтів. Я двічі озирнувся, вона перехопила мій погляд, але я просто-таки від неї втік.
Невпевненість породжують, безперечно, думки про Ф.
20 листопада. Був у кіно. Плакав. «Лолотте». Добрий пастор. Маленький велосипед. Замирення батька й матері. Безкінечна розмова. Перед цим - сумний фільм «Лихо у доці», потім - веселий «Нарешті сам». Я геть спустошений і нічого не відчуваю, у трамваї, що проїздить мимо, живого глузду більше.
21 листопада. Сон: французьке міністерство, за столом сидять четверо. Йде нарада. Пригадую чоловіка, що сидів праворуч, із подовжнього боку столу, - плаский профіль, жовтувата шкіра, зовсім рівний ніс, що далеко виступав з обличчя (саме через його пласку- ватість), і олійно-чорні, цупкі вуса, які закривали рота.
Сумне спостереження, в основі якого лежить, безперечно, знову ж таки конструкція, що її нижній кінець завис десь у порожнечі: коли я взяв із письмового столу чорнильницю, щоб віднести її до загальної кімнати, то відчув у собі якусь твердість, як ото буває, наприклад, коли в тумані з’являється і враз зникає ріг великої будівлі. Я вже не відчував себе втраченим, залежним від людей, навіть від Ф., у мені зачаїлось якесь чекання. Що, коли я втечу від усього цього, як, скажімо, хтось раптом утікає в поле?
Це пророкування, це рівняння на приклади, цей недвозначний стра* просто смішний. Все це - конструкції, що їх навіть в уяві, де вони» тільки й панують, ледве діставшись живої поверхні, щоразу рвучко змиває хвиля. В кого та чарівна рука, яку, коли її стромити в січкарню* не посічуть і не розкидають на всі боки тисячі ножів?
Я полюю за конструкціями. Ступаю до кімнати й бачу в кутку їхн$ білясте плетиво.
24 листопада. Позавчора ввечері в Макса. Він стає чимдалі чужішим, щодо мене він бував таким уже не раз, тепер і я стаю такил| щодо нього. Вчора ввечері просто ліг спати.
Над ранок сон: сиджу в санаторному парку за довгим столом, навіть на чолі столу, отож уві сні бачу, власне, свою спину. День видався похмурий, я, мабуть, вибрався за місто на прогулянку й щойно хвацько підкотив в автомобілі до самих сходів. Ось-ось мають принести обід, і ось я бачу одну зі служниць, тендітну молоду дівчину в сукні барв осіннього листя, вона надзвичайно легкою чи, може, хисткою ходою проминає колонаду, що служить ніби входом до санаторію, і спускається до парку. Я ще не знаю, чого вона хоче, та все ж запитливо показую на себе - мовляв, чи не мене вона шукає. Вона справді приносить мені листа. Я думаю, що це не може бути той лист, якого я чекаю, цей дуже тоненький і написаний чужим, непевним дрібним почерком. І все ж я розпечатую його й знаходжу багато густо списаних тоненьких аркушів, і рука на всіх незнайома. Починаю читати, перегортаю аркуші й усвідомлюю, що це, певно, дуже важливий лист, очевидно, від молодшої сестри Ф. Я заходжуюся жадібно його читати, і тут сусіда праворуч - не знаю, чоловік то чи жінка, можливо, дитина - зазирає через моє плече в лист. Я кричу: «Не смій!» Знервовані люди за столом починають тремтіти. Я, здається, накоїв лиха. Намагаюся хутенько вибачитись, щоб швидше повернутися до листа. І знову схиляюся над ним, але відразу прокидаюсь,
