“Ненавиджу! Ненавиджу!” – приблизно такі слова виривалися з самих глибин Лесикового єства, коли він цієї зими по телевізору дивився, як на майдані Незалежності відбувається інавгурація (а слово саме яке мерзенне – “інавгурація”) третього за рахунком президента України Віктора, так би мовити, Ющенка! Урода з уродів! Дебіла з дебілів! Продажної американської підстилки! Аби його малоросійське серце не розірвалося від розпачу і горя, Лесик сів у свій червоний БМВ, і попхався до редакції газети “Сєгодня”, де розраховував знайти моральну підтримку від друзів по нещастю. І він її знайшов. Зваживши на його стривожений і розбурханий стан, головний редактор зробив Лесику пропозицію, від якої він не зміг відмовитись. “А чи не хочете зробити в нашій газеті ряд публікацій на тему: “Гоголь – вєлікій руській пісатєль?” “Із задоволенням, – миттю відгукнувся Лесь, – тільки мені неодмінно потрібна подорож по гоголівським місцям. І взагалі мені треба трохи відпочити від усього цього помаранчевого бардака!” І, о диво! Вже на початку лютого наш малоросійський письменник за гроші редакції мав у санаторії “Миргород” прекрасний номер, де він розпочав роботу. Збираючи їдкі та ущипливі враження часів господарювання на гоголівській землі хохляцького бидла, коли всі пам’ятки, пов’язані з видатним малоросом перебували в жахливому, напівзруйнованому стані, .Лесі”, окрім “гоголівських сюжетів”, друкував вечорами фельетони та нариси, сповнені отруйної слини, жовчі, фекальних вод, які згодом планував вихлюпнути у вигляді збірки “Хохлореволюція на багні!”, на голови усіх цих Юще- нок-Тимошенок-Порошенок та інших агентів Заходу, що за допомогою американських грошенят та підкупленої “свідомітської бидломаси” здійснили в його країні справжній державний переворот! Відтоді, він повністю зав’язав з алкоголем, поклавши собі за обітницю випити тільки тоді, коли цю злочинну владу буде повалено! Отак і жив – їв, спав, писав, пив мінеральну воду, бігав ранками і знову писав, інколи вибираючись на екскурсії до гоголівських місць. Проте одна зустріч, яка сталася у майже міфічній Диканці, внесла в його життя певні корективи. Насправді він приїхав сюди, щоб поновити оті люті почуття про нинішню неоковирну диканську реальність, про “тупо хохляцкій посьолок городского тіпа, где даже на Рождество молодьож собіраєтся не в храме, а у місцевого генделика, где, как ви понімаєте, соврє- мєнниє Вакули і Оксани, не колядкі распевают, а чісто с півом і сємкамі отдихают под “Владімірскій Централ” і “Бєлий лебедь на пруду!” Та й завернув собі до місцевого краєзнавчого музею. Так і хочеться у цьому місті пафосно по- тарасобульбовськи заголосити: “Агов, пани-браття, чи були ви колись у Диканському краєзнавчому музеї? Чи дотикалися до славної диканської минувшини з її Кочубеями, Мотрями, Катрями, Свято- Троїцькою та Ми- колашеькою церквами, що про них розповідає славна жінка-екскурсовод на ім’я Ганна Антонівна? З її героїчними постатями, серед яких не тільки Гоголь, але й видатний льотчик Іван Іванович Даценко – Герой Радянського Союзу і вождь племені Мохаве Кахавейк! Як? Ви нічого не чули про Івана Івановича Даценка? Ну, тоді ви лохи, панове, справжні хохляцькі лохи! Бо піднімається нині з Землі Руськой цар – рівному якому не знайдеться у світі, і всіх вас, бляді бандеровскіє, які героїв своїх справжніх малоросійських не цінують, у асфальт закатає!” Проте до справи! Зазирнувши того дня до Дикан- ського краєзнавчого музею, Лесь ніс до носа зіткнувся з “групою таваріщей”, яких він добре знав і тихо ненавидів. То були кінорежисери брати Іллєнки Юрій та Михайло, з ними був ще синок Юрія Андрій (лютий молодий націоналюжка, що злигався з Тягнибоком), і ще пару людей, яких Лесик не знав, але оскільки вони говорили із діяспорянським акцентом, то точно упізнав в них тих “канадійшьких чи американшьких” жлобів, що у вирі
Вы читаете Смерть малороса або ніч перед трійцею
