подій останнього часу сунули в Україну, як сарана. Жлоби й націоналісти якраз прощалися з Ганною Антонівною, чемно їй дякуючи (аж зригнути захотілося від їхнього акценту), і поки Лесик здавав свій верхній одяг до гардеробу, вони вже пішли собі геть! “А то ви до музею? – звернулася до нього Ганна Антонівна. – Може, хочете екскурсію? Усього десять гривень!” “Усього десять гривень! – зловтішно подумав Лесик про хохлів, що ладні продавати свій рабський труд за копійчини, а сам мовив: Давайте!” Екскурсія першим поверхом, ДІЇ йшлося про історію Диканського краю відтоді, коли тут були ще стоянки первісних людей і аж до того моменту, як революційно налаштований місцевий народ зрівняв :> землею палац славних Кочубеїв, дуже потішили Леся. В деяких місцях екскурсії він відверто реготав, удавано хапаючись за живіт, особливо коли Ганна Антонівна почала у якомусь місці оповіді виводити історію української хати від Трипілля: “Бо хата для українця – то увесь всесвіт! – виспівувала вона лагідним своїм голосом, – а тому українці самодостатні, бо живуть у злагоді з Богом і стихіями. Держава їм як така не потрібна, бо не було ще в історії України такої держави, яка б була за суттю Українською. От, може, тепер Ющенко щось зробить!..” У цьому місці він знову ледь не блюванув! Лесь ледве себе стримував, щоб не вступити з екскурсоводкою в полеміку, але оскільки вважав її істотою значно нижчою за соціокультурним, інтелектуальним рівнем, а також історично-суспільною вагою, то вирішив не опускатися до рівня цієї “національно-свідомої почвари”. Просто нахабно іржав, принижуючи її таким чином. За свої десять гривень задоволення мав купу! Ганна Антонівна, здається, зрозуміла, з ким має справу. В очах ії запалилися сірі холодні вогники. Тон розповіді зробився сухим і байдужим, губи склалися у сувору нитку, а долоньки раз у раз стискалися у кулачки. “А чого це Іллєнки у вас робили?” – піднімаючись сходами на другий поверх запитав у неї Лесь. “Даценком цікавилися...” “Ким?” “Іваном Даценком” “А хто це такий?” “Зараз на другому поверсі я вам про нього розкажу” Вислухавши коротеньку оповідь про те, як місцеві мешканці на місці шикарного палацу Кочубеїв у 20-ті роки минулого сторіччя побудували свинарники, як половина усього диканського повіту вимерла під час Голодомору у 32-33 роках, історію про перший залп систем залпового вогню “Катюша” у 1941 році, що пролунав саме на землі Диканщини, Лесь з Ганною Антонівною, нарешті дісталися стенду, де висів портер героя. “Іван Іванович Даценко народився у 1918 році в селі Чернечий Яр Диканського району Полтавської області, – почала свою монотонну оповідь екскурсовод, вказавши рукою на фотографію за склом. Наприкінці 30-х років поступив до Чкаловського авіаційного училища, яке і закінчив у 1940 році. Від перших днів війни він воював у складі ланки бомбардувальників дальньої авіації. В 1943 році його було нагороджено Орденом Леніна та Золотою зіркою Героя СРСР. Відтоді майор, а згодом полковник Іван Даценко, через добре знання англійської мови, очолив спецзагін дальньої авіації, який у співпраці з союзниками (американськими пілотами) проводив військові операції. У листопаді 1943 року ланка важких бомбардувальників вирушила з
Вы читаете Смерть малороса або ніч перед трійцею
