“Баба у магазин за оселедцями послала” “За сєльодочкой, значіт... Прікольно! Пріході вечером... пабалтаєм, чаю папйом...” “Ні, сьогодні не зможу, мені до братів треба з’їздити з малими посидіти...” “Ну, то завтра вечером заході...” “Завтра може бути...” Отак відбулася їх перша зустріч. І оце проказане тоді: “завтра може бути...” розтяглеся на цілих довгих десять днів, поки доля, таки, не привела Наталку до Леся у гості. Сталося це суботнього вечора, напередодні Трійці, коли високе червневе сонце ще й не думало падати за обрій, а лагідно зігріваючи усю землю, висіло собі над соснами і дубами розлогого мотовилівського лісу, умліваючи від терпких запахів лісових квітів, суниць, осоки, любистку, м’яти, та дикого жасмину, які розливали у повітрі розпусні свої аромати. Вона, зайшла на подвір’я, як німфа, як божественна наяда, що тільки помивши голову, пустила свої коси струменями по напівоголених плечах, і купала їх у сонячному промінні за всієї своєї дитячої безпосередності, не розуміючи навіть і сотої міри того, якою ж манкою, якою привабливою була вона в той момент. Така проста, рум’яна і розпашіла у своїй коротенькій сукні- халатику з глибоким вирізом, що застібувався саме на перламутрові гудзики, у смішних блакитних кросівках з коротенькими білими шкарпеточками, що, здавалося, сама цнотливість і хіть, сама боттічеллівська Афродіта відвідала захаращене дровами і різним господарським крамом звичайне сільське подвір’я родини Забуг. Граціозним рухом, відкинувши ще вогке волосся за плечі, стала посеред двору і відшукавши поглядом Олеся, який лежав у гамаку під яблунями мляво перелисту- ючи гітлерівський “Майн кампф”, запитала: – Пане Лесю, а у вас є “Кобзар” Шевченка, мені в школі дали на літо завдання прочитати його “Причинну”, “Гайдамаків”, “Катерину” і щось ще, я не дуже пам’ятаю? Відразу по тих словах у повітрі забриніла пауза такої емоційної напруги, що навіть сонце, відчувши неладне, розплющило примружені оченята і зглянулося на село Плисецьке, де починали розгортатися події, гідні трагедій самого Есхіла. “О Боже!” – ці слова Лесь вимовив майже пошепки, так що Наталка їх не почула. У контровому сяйві вечірнього сонця він побачив дівочий силует неземної краси, оповитий сонячним німбом, і не відразу збагнув, що то за божественне створіння відвідало сумний чертог малороса-затворника. “Наталко, ти!?” – схопився він зі свого гамака, впустивши “Майн кампф” просто на траву... “Я, я! – жваво озвалася Наталка, – у вас пиво є?” “Що? – Лесю здалося, що він недочув. “Я питаю, – вже більш інтимно продовжила Наталка, простуючи йому назустріч, – чи є в вас пиво, бо я посварилася з бабкою, яка забрала собі мої гроші, бо я хотіла з дівчатами піти на дискотеку, а у них же ж грошей нема, так я просила у бабки, щоб вона мені дала... А вона не дала і сказала, що ми там будемо бухати і курити, а я сказала, що вона стара дура і нічого не розуміє, карочє, посралися конкретно... Так я оце з дому пішла, навіть волосся не висушивши, а у мене ж ні копійки грошей, а бухнути хочеться, бо завтра ж вихідний, а коли мені гуляти, як не в суботу, цілий тиждень, окрім тих корів, нічого
Вы читаете Смерть малороса або ніч перед трійцею
