Смерть малороса або ніч перед трійцею

цивілізованого функціонування (прибирання, чистка, розмноження риби, вивіз сміття тощо). Але Савкович встав грудьми на захист суспільної власності: “Всім селом копали-мурували, всім селом й користуватися будемо без-кош-тов-но, аж поки я не здохну!” Сказав, як наврочив. Десь рік його вмовляли усі, й голова сільради, й сусіди, й хлопці, навіть хабарі пропонували, щоб він соцреалістичними принципами своїми поступився, бо епоха ж змінилася, всім краще буде, а він нізащо! Аж доти впирався, доки у січні цього року якось так несподівано для всіх, прямо на третій день Різдва, не згорів у своїй хаті, якраз у ту ніч, коли його баба до дітей у Перевіз поїхала. Всі у селі знають, що Савковичу отак вдало згоріти уві сні хтось таки та й допоміг. Але, як зазвичай буває у таких випадках, все списується на стару електричну проводку і коротке замикання. И таких “замикань”, на моїй пам’яті за останні роки було з добрий десяток. Якось випадково у зовсім новому будинку “замкнуло” у помічника прокурора з Василькова, що за ставом живе, бо, хлопці казали, що він за ліс, з якого лазню будували, з кимось не розрахувався, “замкнуло” у клуні Петра Татарчука, бо він собі соток із вісім земельки незаконно нарізав, як новий паркан біля трансформатора будував. Хлопці попереджали: “Не треба так робити, Петре! Незаконно це!” а він: “Та я плював на ваші закони! У мене тесть головним слідчим в ментурі працює!” І що? Допомогла йому та ментура? Ну приїздили, брали свідчення, відкрили справу... Ну і що? Всі знають, хто то зробив, але офіційно – “замкнула стара проводка, та й годі. А ще “позамикало” у Пилипа Мухи – голови місцевого держлісгоспу”, бо державний ліс наліво сплавляв, а з хлопцями не ділився, у помічника голови сільради Снісарчука, бо “городським сукам” землі суспільного користування за хабарі продавав, ну, і, нарешті, інколи “замикало” у самих “городських”, які так чи інакше, у той чи інший спосіб ображали корінних плисаків. Проте, на відміну від Савковича, людських жертв при раптовому “замиканні” більше не було, та й система самих “замикань” була скоріше попереджувальним засобом, мовляв: “Все бачимо, все чуємо, за усіма стежимо і себе ображати не дамо”. Якщо “попередження” не спрацьовувало, то вже намагалися діяти більш радикально. На певний час образу і план помсти заховували куди подалі, а потім, коли пристрасті вгамовувалися й усілякі неподобства поростали мохом забуття, раптово ту людину чи її родичів знаходило лихо у вигляді порції картечі на полюванні (і звідки вона взялася і хто стріляв досі не зрозуміло?), чи автокатастрофи із летальним фіналом (як правило, машину чи мотоцикл зносило у кювет поблизу села), чи просто якогось незрозумілого збігу обставин, коли “раба божого” мертвим знаходили під парканом, чи замерзлим у снігових заметах. “То Бог злодія карає!” – казали мудрі люди. Так то вона так! Але Богу хтось трошки та й допомагав. І в кожному конкретному випадку плисаки точно знали, хто допомагає Богові вершити свої карні справи на цій землі, але до карних справ з боку чинної влади доходило рідко, бо так якось ставалося, що кінців ніхто знайти не міг... Словом – бандитське село та й годі! Проте, незважаючи на таку дурну славу, накинули останнім часом хижим своїм оком на Плисецьке численні “городські”. Бо від київського КП, що на Одеській трасі до Плисецького лише тридцять кілометрів, а місця тут, що й казати – райські! Так ото ж я і кажу, років так із десять тому стару хату Корженчихи (Олександри Іванівни Корженко 1927 р. н.), разом із ділянкою тридцять п’ять соток прямо на березі ставу за дві з половиною тисячі доларів купили “городські” на прізвище Забути. І одного дня ранньої весни баба Саня, яка на усе село була знаменита тим, що прямо у себе на городі вирощувала “травку” й покурювала її, а ще купалася у ставу, аж поки лід не ставав, зібрала свої пожитки у одну торбу, закинула її на плечі, та й як була погнала у центр Плисецького, п’ять своїх кіз, до дітей віку доживати. Як і не було її тут ніколи. Старі меблі і