все, що було в хаті, окрім ікон, попалила, а той шмат землі, де “травку” у низині вирощувала, залила соляркою так, що він ще років п’ять жодною рослиною не брався. Кажуть, що “хазяїн”, який купив хату старої Корженчихи, був з відставних кадебістів. А як купили, то й одразу позносили усі старі господарські споруди: клуні, сараї, а в хаті зробили типу “евроремонт” (модне слово, яке тільки й з’явилося всередині 90-х). Обшили стару мазану хату вагонкою, під яку набили пінопласту для утеплення, поміняли шифер на даху, пробурили свердловину, викопали вигрібну яму, у сінях зробили щось на кшталт санвузла (поставили унітаз, бойлер та душову кабіну), поміняли стару розсохлу підлогу на нові дубові дошки, полагодили піч і грубу, що вже років двадцять, як диміли, повставляли у вікна нові дерев’яні рами, а стіни усередині обклеїли білими шпалерами і пофарбували у прохідній кімнаті у жовтий колір, а у спальні – в рожевий, що для селян було просто “вау!”, бо до цього моменту Плисецьке такої технології, що зветься “шпалери під фарбування”, не знало! А ще до хати добудували веранду метрів на двадцять, яка слугувала літньою кухнею. Меблі завезли старі з міста. Спершу приїздили всією родиною: тато, мама та їхній синок з молодою дружиною – повногрудою, пишною дівкою з довгою косою, а потім довгий час приїжджали самі батьки Олексій Петрович та Марія Абрамівна – гарні люди! Спокійні, тихі, розважливі, що намагалися із сусідами спілкуватися українською мовою, аж ніяк не підкреслюючи свого “городського проісхождєнія”, чого не скажеш про їхнього синка, який учащав до Плисець- кого останнім часом. Ото був типовий “гарадской”. Приїздив зазвичай із друзями чи із бабами якимись на своєму червоному “БМВ”, балакав виключно по-російському і позаочі називав місцевих мешканців “змієголовими жлобами”, “рагулями”, чи “аборигенами”, а ще поводився по-хамськи, нахабно, за що сусіди поставили його на “учьот” і вже десь не за горами світило Забугам чергове на селі “коротке замикання”. Якби не гарна вдача батьків, які підтримували малий місцевий бізнес, купуючи у селян молоко і сир, замовляючи на зиму картоплю та різні овочі, а то й просто даючи місцевим роботу у вигляді “підпиляти дерева у саду” чи “почистити колодязь”, чи “полагодити дах”, то вже б точно “пустили їм півня”. Взяти хоча б, цьогорічний випадок, коли на “День Победи” їхній синок із друзями влаштував опівнічний феєрверк, купання у ставу “на голяса”, та до третьої ночі співав у саду “Катюшу”, “Сіній платочєк” та “Ех, ти, дарожка, фронтовая...”, та й так голосно, що корови наступного дня погано доїлися. Останнього разу приїхав десь на самому початку червня. “Оно, дивись, чмо городське приперлося!” – сказала тьотя Катя, своєму чоловікові Василю Денисовичу, який саме поливав у городі капусту, бо бачила через паркан, як біля Забугиних воріт припаркувалося добре відоме червоне “БМВ”. “Сам?” – запитав у дружини, яка уважно спостерігала за тим, хто вийде з автівки. “Сам”.
Глава друга.
ПОРТРЕТ СУЧАСНОГО “МАЛОРОСА”
Олександр Олексійович Забуга (літературне псев- до Лесь Білий), був не юним вже чоловіком років так тридцяти п’яти, який вів напружене суспільне та літературно-публіцистичне життя і за майже п’ятнадцять років своєї професійної діяльності
