Смерть малороса або ніч перед трійцею

рекламу”. Хоча, якщо чесно, то ніяким “малоросом” наш герой зовсім і не був. А був собі на чверть жидком, на чверть хохоликом і на половину конкретним москальським кацапчуком – одним словом, типовим київським міщанином у третьому поколінні, бо його діда після війни прислали у Київ з якоїсь там Тьмутаракані (правильно, десь з Криму) служити за лінією КДБ. Кадебістом був і його батько, який служив в “ідеологічному підрозділі” і засадив у тюрму не один десяток дисидентів “цих грьобаних прислужників українського буржуазного націоналізму”! Що й казати, синок та онук з гідністю продовжував справу предків і, користуючись загальною деморалізацією та культурологічним хаосом початку 90-х років натягнув на себе машкару “героя-бєлогвардєйца”, затятого борця з “нєзалєжнімі хахляцкімі уродами” і усюди підкреслював своє урбаністично-аристократичне походження, на відміну від тих шароварних селюків, які захопили в країні владу. Жидівська частина його єства аж шипіла і шквар- чала від задоволення, коли він у своїх публіцистичних опусах розмазував по стінках усі ті “вусато-кошлаті” Шевченкові чесноти, починаючи від цитування сороміцьких віршів і опублікування порнографічних малюнків “велікага, так сказать, кабзаря” і закінчуючи розповідями про його байстрюковське “енгельгартів- ське” походження, “пагані хвороби” та п’яні оргії із коханками у Петербурзі. їдко, із суто жидівськими прицмокуваннями губками, з удаваним хитанням головою і одвічним іудейським: “Ой-вей, смотрітє, таку него тоже есть хуй і яйца! Какой же он тогда ідол?”, він, мов той вурдалак, смакував трупом Шевченка, обливаючись від задоволення слиною і з насолодою заковтуючи енергію бурхливих еманацій “свідомітів-нациків”, які кинулися захищати “Батька України”, шаленіючи від люті, і навіть подали на Лесика до суду, який він блискуче виграв! Кацапське великодержавне єство його керувалося давньою монгольською мудрістю: “Тобою править той, хто здатний тебе розлютити”. (Заме ці слова стояли у нього перед очима, коли він писав усі свої твори, намагаючись якнайболючіше вразити та розлютити новопосталих перевертнів-патріотів у всіх темах, що стосувалися так званої ідеї “відродження української історичної та культурної правди”. “Яка нахуй правда! – обурювався Лесик, коли чув той “націоналістичний брєд”, – Хохлів-гречкосіїв у стойло! Раб має пахати, а не пиздіти про Гоголя і Дра- гоманова! Бидло, воно ж не людина, хай і двоноге! Хай знають своє місце! Сидіти! Сосати! Лежати!” Коли він у своєму українофобському сказі доходив до крайньої межі роздратування, то любив рукою робити спонтанний жест, який дуже нагадував фашистську “зііу” з єдиною відмінністю, що одразу вслід за “зігою” звучали приблизно такі слова “Слава Російській імперії! Слава самодержавію! Слава непереможній Русі!” Хохляцький же бік його єства лежав саме в площині “малоросійського духу”, який він справді любив усією душею, усім серцем, той милий, омріяний тихий край, де земля тече молоком, медом і прекрасними старосвітськими наливками, де вареники самі плигають у рота, і де живуть норовисті, чорноброві дівчата, (норовисті тільки з чоловіками-хлопами, а з панами м’які та податливі), яким чобітки тільки від Цариці подавай! Де й досі судяться Іван Іванович з Іваном Микифоровичем, а Пульхерія Іванівна, навпаки живе у вічному мирі з Опанасом Івановичем. Де рай і тотальне щастя... “Бо Малоросія – основна, корінна частина України, серце Русі – її основа, – лаштував він під цю тезу історично-культурний підмурок. – 3 Малоросії починалася українська література, звідси вийшли ті знамениті генерали, філософи й політичні діячі, що склали цвіт і гордість Російської імперії, а тепер і України – Фео- фан Прокопович, Григорій Сковорода, Розумовські, Ко- чубеї, Трощинські, фельдмаршал Паскевич, який узяв штурмом Варшаву! Адже саме слово “малорос” більш давнє, аніж “українець”. Малоросами звали себе Гоголь і Шевченко, Паустовський і Нарбут, Костомаров і Максимович. Але оскільки “малорос” і “українець” – це одне й те саме, то і будь-які нападки на “малоросів” слід вважати проявами печерної українофобії з точки зору тих окупантів України, що називають себе “національно-свідомими”, які ненавидять малоросійство з якоюсь майже тваринною люттю, наче саме Малоросія не дає їм зжерти зайву порцію свинячої ковбаси!