Село Плисецьке з його бандитським духом Лесик недолюблював. Природа – прекрасна, мікроклімат чудовий, озеро, гриби, риболовля, усілякі там конвалії- гладіолуси-чорнобривці-жоржини – все супер, якби не люди! “От взяти би цих норовливих, бунтівливих “змієго- лових” плисак”, – мріяв він зовсім по-маніловськи, – і” кудись виселити. А натомість заселити село тихими, співочими та замріяними малоросами з якогось Ши- шацького, чи Лубенського районів, ото б було діло!” І, взагалі, оцей безконфліктний, спокійний і лагідний малоросійський дух, який він вважав головною чеснотою українського народу, був для нього життєво необхідною парадигмою. Все, що виходило за рамки цієї малоросійської покірності, таврувалося як хохляцький бидло-бунт, і підлягало тотальному знищенню. Але, ніде правди діти, навіть тут, зовсім неподалік від Києва, оцей бунтівний дух правобережної України, хоч і далеким відгомоном Холодного Яру, а иідчувався в усьому. Взяти хоча б плисецького сільського голову Романа Петровича Стадника – “довбанутого на усю голову” (як казав про нього Лесь), пузатого, п’ятдесятирічного дядька, який ще на самому початку дев’яностих, на власні гроші (!) ініціював за допомогою київських, так званих “знавців минувщини” історичне дослідження краю, метою якого була фальшива “героїзація” мародерів, бандитів та вбивць, або так званих “повстанців”, зграї яких орудували тут з року 1918-го аж до початку 30-х, доки їх голодом разом із частиною місцевого населення абсолютно правильно і не виморили! Згадуєте Миколу Островського з його “Як гартувалася криця?” Це ж про ці місця у нього йшлося! Боярка від Плисецького усього за десять верст. Це звідси банди під орудою Ангела, Плисаки, одного з-поміж численних “Чорних воронів”, яких багато було на той час, нападали на комсомольські загони, котрі, не жаліючи живота свого, будували вузькоколійку, аби вчасно підвезти дрова Києву, що замерзав. “І про цих дикунів, і бандитів він таки видав книжку!” – лютував Лесь, пригадуючи діяння голови. – А знаєте, чим вони хизуються останнім часом? Що і під час Великої Вітчизняної були “господарями на своїй землі”. Ну, добре, німців вбивали... хто їх не вбивав... За це вам честь і хвала! Але віднедавна ширяться історії, що аж до середини 50-х в місцевих лісах орудувала шайка, яка й радянських солдатів та комуністів винищувала. І я вам скажу, це ж абсолютна правда! Батько мій підняв документи в архівах КДБ, так що виявляється... аж до 1954-го року от у цих навколишніх лісах, що тягнуться до самої Білорусі, ховався бандзагін з шести людей, який тільки і взяли завдяки тому, що вони “наїхали” на якогось місцевого, а той їх узяв і здав владі! І це не десь там у Карпатах у бандерівців, а тут! За тридцять кілометрів від Києва!” Проте останньою краплею, яка перейшла межу Ле- сикового терпіння і змусила вдатися до “конкретних дій”, була історія, яка сталася з ним цієї весни, коли вони напередодні Дня Перемоги трохи рибалили з другом на ставу, і до них підійшов місцевий п’яничка і прямим текстом запитав: “Зброя потрібна?” У них з товаришем, чесно кажучи, очі на лоба і повилазили! “А що за зброя?” – спитали, як зійшла перша хвиля шоку. “А різна історична... Є й у робочому стані. Недорого віддам!” Екскурсія до місцевого “арсеналу” була нетривалою, проте насиченою! П’ять гвинтівок Мосіна, починаючи від 1914-го до 1942 років випуску, причому три з них у бойовому стані (“так лупить, що двигуна у ЗІЛа пробиває” – коментар продавця), два найсправжнісінь- кі “кулацькі обрізи”, виготовлених з мисливських рушниць, три нагани (один в прекрасному стані з набоями)’, іржавий маузер, декілька німецьких штик-ножів, а головне – кулемет Максима, щоправда теж достоту іржавий, але повністю укомплектований... “Оце місяць, як із землі витягли, був замотаний у промаслену ганчірку, так що почистити,
Вы читаете Смерть малороса або ніч перед трійцею
