Смерть малороса або ніч перед трійцею

трохи розслабитись. Таке з ним інколи відбувалося. Бухати з “малоросамі-соотєчєствєннікамі” Лесик почав ще у чартерному літаку, який вранці привіз з Києва до Донецька понад дві сотні чиновників вищого рангу, представників бізнес-еліти, та “правільно мисля- щєй” інтелігенції, до складу якої входив і Лесик. Спершу бухали коньяк “Хеннессі”, що стюардеси розливали його у необмеженій кількості (спонсорська підтримка), а вже потім, коли “інтелігентів” поселили у готелі “Шах- тьор” (причому Лесика з якимись двома задрипанцями із Закарпаття, які в автобусі “розмовляли по-людськи”, тобто російською, а опинившись у номері перейшли на “телячу”), так от у місцевому барі пили “Шустов” (за свої, бо добових видали по триста баксів на рило!!!), а в автобусі, що віз делегатів до Сєвєродонєцка пили і “Шустов”, і “Закарпатський” (“Ідеологічно неправильно, але хуй з ним!” – прокоментував ту ситуацію Лесик, грізно зиркнувши убік тих двох задрипанців із Закарпаття). У Льодовому палаці знов продовжували “Хеннессі” за копійчаною ціною, що наливали у буфеті і бутербродами з ікрою. “Вісім гривень – п’ятдесят грам Хеннессі, і дві гривні бутерброд з червоною ікрою! Це ж, блядь, камунізм! Слава спонсорам Партії регіонів!!! – не вгамовувався Лесик, заковтуючи чергову дозу, – я хочу жити в Сєвєродонецьку!” Ну, тут він лукавив, бо для себе означив Сєвєродо- нєцк, як “отстойний промишленний город”! Тому щойно з’їзд закінчився, і “вожді” подалися на банкет для обраних, інших делегатів знову повантажили у автобуси і повезли кого до Луганська, кого до Лисичанська, кого до Донецька (майже дві години автобусом), бо не всім поталанило зупинитися в єдиному на увесь Сєвє- родонєцк більш-менш пристойному отелі. “Зато, знаєш, какіє в Донецке бляді!!! Ето піздєц! Сосут так, шо глаза на лоб вилазят!” – гаряче дихав дорогою Лесику у вухо його випадковий друг уродженець Єнакієва Льошка Бабкін, бізнесмен з Києва, який мав мережу салонів мобільного зв’язку. – Щас прієдєм в гас- тініцу і оторвьомся по полной! Я за всьо плачу!” Свого слова Льошка дотримав! Компанія, треба сказати, підібралася гарна! Усього п’ять чоловік. Лесик, Льошка, два журналюги з телеканалу “Інтер”, і ще один бізнесмен – Льошкин друг, що оптом торгував контрабандними цигарками і був головою якогось там осередку Партії регіонів на Хмельниччині. Єдине, що псувало настрій, це тупо совкова, дебільна, до ригів облудна інфраструктура та атмосфера готелю “Шахтар” зразка 2004 року. Оці типу відремонтовані номери з дешевим ковроліном і новими ліжками, але з радянськими ще унітазами і порепаними білими кахлями на стінах, якісь “уйобіщні” фіранки на вікнах бордово-клоповного кольору, оці довгі пропахлі цигар- чаним димом і дешевим фальшем коридори з вичовганим радянським часом паркетом, а часом лінолеумом. Душа його страждала від рефлексивного неприйняття неоковирного навколишнього середовища. Він же ж був естет! Проте кількість ужитого алкоголю трохи знімала психологічну напругу. Та й хлопці від початку сказали, що інших варіантів більш пристойного житла нема, бо всі навколо готелі позаймані делегатами з’їзду, яких тільки в одному Донецьку зупинилося близько двох тисяч! “Так що блядей треба хапати зразу, бо усіх розметуть!” Так і вчинили: Льошка і його цигарчаний магнат Серьога по прибутті до готелю першим ділом кинулися до місцевого охоронця (бо всі знають, хто саме “керує процесом”) і запустили механізм, який рівно за двадцять хвилин видав перший результат. Дев’ять дівок різної статури, кольору волосся, розміру грудей і довжини ніг стояли перед хлопцями у 510- му номері, бо саме цей полулюксовий номер із спальнею і маленькою вітальнею (в якому Льошка жив сам) було вирішено зробити епіцентром сьогоднішньої оргії.