План був такий: базовий номер 510 – тут бухаємо, палимо, зажимаємося, веселимося і т. д., і т. п. Траха- тися ходимо за бажанням в номер “Льоліка і Боліка” (Олексія і Бориса – так звали журналюг з “Інтера”), який знаходився на цьому ж поверсі, тільки в іншому крилі, для орального сексу використовуємо санвузли в обох номерах. Серьогин номер на дванадцятому поверсі використовувати не було можливості, бо його поселили з якимось старим комунякою, що писав антифашистські книжки у співавторстві із самим Дмитром Табачніком. Комуняка довго пердів, перед тим, як посцяти (Серьога чув це через тонкі двері санвузла), сцяв уривками тяжко покректуючи, трохи смердів якимось гімном, а, як вийшов з туалету, вивалив на тумбочку купу ліків, витяг із старої валізи кип’ятильника, заварював якусь трав’яну баланду у емалірованій каструльці з малюнком напівзотлілого олімпійського Мішки, і взагалі викликав бажання, навіть у свого колеги по партії так легенько пристукнути себе по лисій маківці із лагідними словами: “Щоб ти швидше здохло, старе кадебістське чмо!” Тридцять баксів – година, сто баксів ніч! Ото так прайс!!! “Я ж казав – це пиздець!” – волав до Лесика Льошка, коли вони вдвох подалися до найближчого нічного магазину за питвом і наїдками. “Це тільки в “Шах- тьорі” такі розцінки! Бо у всьому місті – сто баксів година, триста баксів ніч!” “А чому так?” – питав майже щасливий Лесик. “Тому що тут, як правило, дівчата тільки й починають “кар’єру!” Обростають, так би мовити, досвідом!” “І хворобами!” – так і хотілося додати Лесику до слів товариша, бо він, як ніхто, знав, як дешеві повії загубили здоров’я поета Шевченка, але стримувався. Дівчата, що прибули до номера, хоч і були на вигляд молоді, але вже якісь потаскані, бліді, навіть можна було сказати, нещасні. Вдягнені так-сяк, і навіть якось не по-повійськи. У однієї Лесик навіть побачив бруд під штучним манікюром. “Не переймайся, гандони усьо рєшают! Наберемо їх із запасом”, – ніби вгадавши його думки, радісно вихек- нув у морозне листопадове повітря Льошка. – А те що вони ще не виглядають, як справжні досвідчені бляді, то це навіть гарно! Менше досвіду, більше пристрасті!” “Ну, так!” – погодився з ним Лесь і теж видихнув з себе клуб алкогольної пари, а сам подумав. – Як гарно, що поруч є рішучі, досвідчені друзі”. Алкоголю набрали повно всякого, баксів на триста. За все платив Льоха. І той же ж самий “Хеннессі” і літрову пляшку “Джеймсона”, для дівчат узяли вина і “Мартіні”, а ще хамону, ковбаси с/к, сиру декілька видів, “Боржомі”, оливок, лимону, цукерок “Рафаелло”, ну і гандонів... Коленому по пачці. “Гусарські” називалися. От, певне через ті “Гусарські” гандони, які виробляв невідомо хто і які умовив його взяти Льошка, з Ле- сиком і сталася біда. Бо він як справжній, шляхетний, цивілізований киянин не покладався на яскравість обкладинок, а волів брати перевірені часом і поколіннями їбунів, непривабливі зовні, але чесні і міцні гандони “Контекс”. Але провінційний смак корінного єнакієвца Льошкі Бабкіна, який платив за все і керував ситуацією, зіграв з письменником негарний жарт. Спершу все було супер! Повернувшись до номера, вони застали усю компанію в доброму гуморі і настрої. Льолік з Боліком розповідали анекдоти, а на столі стояли пляшки з пивом. Усі п’ятеро дівчат, що було їх обрано для початку оргії, і “знято” на цілу ніч (оплату наперед усі внесли заздалегідь із своїх власних коштів, домовившись, що за бажання можна міняти партнерок), сиділи хто де і, цмулячи пиво, надсадно сміялися над старими бородатими анекдотами “київських медійни- ків”, що ті їх поцупили безпосередньо з вуст Іллі Нояб- рьова – керівника програми “Золотий гусак”. “Нахєра ви понабирали цього йобаного пива!” – удавано злостиво гримнув на них з порогу Льошка. – Ми, блядь, “Хеннессі”
Вы читаете Смерть малороса або ніч перед трійцею
