помити й можна стріляти!” – пояснив походження останнього п’яничка. “Звідки то все?” – здивуванню друзів не було меж. “Так копаємо потроху, та й у людей багато чого з війни лишилося”. Ціни на зброю п’яничка загнув “городські”, певне, що був обізнаний на тому бізнесі... Робочі “мосінки” по п’ятсот доларів за штуку, наган за триста... Іржавий “хлам” майже вдвічі дешевший. “Максимку” віддавав за дві штуки, бо (цитуємо мовою оригіналу): “Це ж, блядь, унікальна історична річ, може ще з часів Чорного ворона!” “Ага, – засміявся із того Лесь, – скажи ще “чорної ворони”! Та такі “максимки” на антикварному базарі новісінькі в солідолі за дві з половиною штуки продають! А тут іржава іграшка за дві! Сміх, та й годі!” “Так, – цілком погодився п’яничка, – але ж на базарі то пропиляні макети без затворів, а тут – справжній бойовий кулемет”. Коротше, торгуватися не стали... Не взяли нічого, бо за це можна мінімум років так на п’ять за ґрати загриміти. А коли наступного тижня Лесь повернувся до Києва, то так тихесенько попросив батька звернутися до своїх братів-кадебістів, чи то пак есбеушників, і перевірити село Плисецьке на наявність у населення не- зареєстрованої зброї. А плисаки і гадки не мали, звідки ноги ростуть у того рейду-облави, коли наприкінці травня по всіх хатах менти ходили і перевіряли “правильність зберігання”. А якби знали, то точно б Забуги- ну хату підпалили. їй-бо! Але вже так склалося, що більш вдалого місця, де б можна було б поєднати приємне з корисним, у Лесика в запасі не було. Тому на самому початку червня року 2005 від Різдва Христового приїхав у село Плисецьке сучасний малоросійський письменник, публіцист та те- леведучий Лесь Білий. Оселившись у старій “батьківській” хаті, він виставив на літній кухні свого модного леп-топа і від самого ранку аж до пізньої ночі щось там собі писав. Свою творчу роботу він сполучав з досить активними заняттями спортом, бо зранку доволі довго бігав, потім купався в озері, а впродовж дня робив гімнастичні вправи, переважно присідання, та розтягування пахових м’язів, бо так проходив реабілітаційний період після однієї м-м-м-м, як би це мовити, негарної хвороби. Проте по порядку. “Гострий інфекційний хламідіоз” – цю чортову болячку Лесик підхопив у Донецьку. “Добре, що не СНІД!” – подумалося йому в першу ж мить, коли лікар оголосив діагноз і показав йому результати венерологічного аналізу, бо і в таку халепу там легко можна вскочити із цими донецькими повіями-наркоманками, що коляться, суки, не в руку, як усі довбані наркомани (бо клієнтам може не сподобатись), а у стегнову вену, бо як тільки їх трахаєш й можеш побачити ці характерні синці у промежині. А “дєло било так!” Напевно, що малороси усіх часів і народів пам’ятають той славний з’їзд Партії регіонів у Сєвєродонецьку пізньої осені 2004 року, коли майбутній четвертий президент України Віктор Янукович абсолютно правильно назвав народ України “казламі, що мєшают жить”, і коли вперше в історії нашої країни прозвучали цілком слушні, історично виправдані сепаратистські заклики до відновлення “Донецько-Криворізької республіки”, бо вся ця шайка “бандерівців”, фашистів та американських – запроданців на чолі з Ющенко-ТАК, веде народ України до прірви! Ну та хрін з ним, із тим з’їздом, бо хоча Лесик на ньому і був, але за усіма історичними перипетіями спостерігав через трансляційні монітори, встановлені у фойє Льодового палацу. Бо у фойє наливали! І хоча Лесик останнім часом вів здебільшого тверезий спосіб життя, тоді, після початку цієї ганебної, так званої “Па- маранчєвой революції”, він вирішив
Вы читаете Смерть малороса або ніч перед трійцею
