Обрізавши немовляті пуповину, повитуха заходилася стирати ганчіркою синій наліт, що вкривав усе його тільце; Ауреліано присвічував їй лампою. Тільки коли дитину перевернули на живіт, вони спостерегли у неї щось таке, чого немає у решти людей, і нахилились подивитися. То був свинячий хвостик.
Ауреліано і Амаранта Урсула не стривожилися. Вони не знали про подібний випадок у роду Буендіа і не пам'ятали страшних Урсулиних пересторог, а повитуха заспокоїла їх остаточно, заявивши, що непотрібний хвіст, напевне, можна буде відрізати, як тільки в хлопчика повипадають молочні зуби. А потім уже не було часу думати про це, бо в Амаранти Урсули почалася кровотеча, кров била струменем, і вони ніяк не могли зупинити її. Породіллі прикладали павутиння і попіл, але це було однаково, що пальцем затикати фонтан. Попервах Амаранта силкувалася не занепадати духом. Брала переляканого Ауреліано за руку й благала не журитися: адже, мовляв, такі, як вона, не створені для того, щоб умирати несамохіть, — і сміялася, дивлячись на старання повитухи. Але в міру того як надії залишали Ауреліано, вона ніби темнішала, неначе з неї виходило світло, й урешті поринала в глибокий сон. У понеділок на світанку в будинок привели жінку, яка почала читати біля ліжка молитви, що спиняють кров і безвідмовно діють на людей і на тварин, але гаряча кров Амаранти Урсули була нечутлива до будь-яких хитромудрощів, що не мають стосунку до кохання. Ввечері, коли минуло двадцять чотири години, які були сповнені розпачу, вони побачили, що Амаранта Урсула мертва, кривавий струмок, перестав текти сам по собі, профіль нещасної загострився, виразмуки розчинився в розлитому по обличчю алебастровому сяєві, на устах знову з'явилася усмішка.
І тільки тод' Ауреліано усвідомив, як він любить своїх друзів, як потребує їх і як багато віддав би за те, щоб знов опинитися в цю мить поряд з ними. Він поклав дитя в кошик, який наготувала мати, закрив обличчя небіжчиці ковдрою і пішов блукати безлюдним містом у пошуках стежки, яка вела б у минуле. Постукав до аптеки, де давно вжене був, і виявив на її місці столярну майстерню. Стара жінка з лампою в руці, що відчинила йому двері, поставилася до нього зі співчуттям і запевнила, що тут ніколи не було аптеки і вона зроду не бачила жінки з гарною шиєю й сонними очима на ймення Мерседес. Він поплакав, притулившись лобом до дверей колишньої книгарні вченого каталонця, усвідомлюючи, що віддає запізнілу данину тій смерті, яку не оплакав своєчасно, бо не бажав порушити чари кохання. Він розбив собі кулака об стіни «Золотого хлопчика», кличучи Пілар Тернеру й не звертаючи ніякої уваги на променисті оранжеві диски, які літали в небі й за якими він стільки разів стежив із дитячим захватом у святкові ночі з подвір'я, де жили водяні бугаї. В останньому вцілілому салоні занедбаного кварталу будинків розпусти ансамбль акордеоністів грав пісні Рафаеля Ескалони, племінника єпископа й спадкоємця таємниць Франсіско Людини. Хазяїн салону, у якого одна рука була всохла, ніби обгоріла, бо він посмів підняти її на свою матір, запропонував Ауреліано випити з ним пляшку горілки, Ауреліано запросив його на другу пляшку. Хазяїн салону розповів, що сталося з його рукою, Ауреліано повідав про нещастя, яке сталося з його серцем, висохлим, ніби обгорілим, бо він насмілився покохати свою сестру. Зрештою обидва залилися слізьми, і Ауреліано відчув, що біль на хвилю відпустив його. Але, знов опинившись у самоті при світлі останнього в історії Макондо світанку, він став посеред площ", розкинув руки, готовий розбудити цілий світ, і вигукнув із самісінької глибини своєї душі:
— Усі друзі — сучі діти!
Чаклунка витягла його з калюжі сліз та блювотиння. Завела до своєї кімнати, почистила, примусила випити чашку бульйону. Гадаючи, що це може його втішити, перекреслила вуглинкою рахунок за незліченні любощі, який він досі ще не оплатив, і навмисно стала згадувати найбільші свої жалі і найболючіші болі, аби тільки не залишати Ауреліано плакати в самотині. На світанку, після короткого й важкого сну, Ауреліано очумався. Боліла голова. Він розплющив очі й згадав про дитину.
У кошику немовляти не було. На мить у душі Ауреліано сяйнула рад'сть: він подумав, що Амаранта Урсула пробудилася зі смерті й зайнялася сином. Але вона лежала під ковдрою, мов кам'яна скеля. Ауреліано пригадав собі, що коли він повернувся додому, двері до спальні стояли відчинені: він перейшов ґалерею, наповнену ранковими ароматами материнки й ступив до їдальні, де досі не були
прибрані сліди пологів: великий казан, закривавлені простирадла, черепки з попелом і перекручена пуповина немовляти
