повітря для хворої, зала була простора; чотири плетені крісла-гойдалки стояли навколо столика, застеленого скатертиною; на столику — гіпсовий кіт. На стіні навпроти годинника висіла картина — жінка в серпанку, оточена амурчиками.
Було двадцять хвилин на восьму, коли полковник скінчив заводити годинник. Він одніс півня на кухню, прив'язав його до ніжки плити, змінив воду в банд і сипнув півневі жменю кукурудзи. Крізь поламаний паркан проліз гуртик дітлахів. Вони вмостились кружком навколо півня й мовчки розглядали його.
Годі вам дивитись на нього, — сказав полковник, — зурочите.
Діти не ворухнулись. Один хлопчик почав награвати на губній гармонії модну пісеньку.
Не грай сьогодні, — сказав полковник. — У селищ" небіжчик.
Хлопчик сховав гармонію в кишеню штанів, а полковник пішов до кімнати вдягнутись на похорон.
Біле вбрання було не випрасуване, бо жінка хворіла. І тому полковникові довелось дістати старий чорний костюм, який він після одруження надягав лише з урочистих нагод. Він насилу добув з дна скрині костюм, загорнений у газети і цересипаний нафталіном від молі. Полковникова дружина, простягшись на ліжку, все думала про померлого.
Він, либонь, уже зустрівся з Агустіном, — мовила вона. — Може, небіжчик не розповість Агустінові, що сталося з нами після його смерті.
Вони зразу засперечаються про півня, — сказав полковник.
Він розшукав у скрині великий старий парасоль. Дружина виграла його на одній з лотерей, що мали на меті збирати кошти для партії полковника. Того ж вечора вони були на спектаклі, якому не завадив навіть дощ. Полковник з дружиною й сином Агустіном — йому тод' було вісім років — були на спектаклі до кінця; вони сиділи під парасолем. Тепер Агустіна нема на світі, а блискучий шовк парасоля поїла міль.
Поглянь, що сталося з нашим блазенським парасолем, — виголосив полковник свою улюблену фразу й розкрив над головою химерне плетиво металевих прутиків. — Тепер він придатний лише на те, щоб лічити зірки.
Він осміхнувся. Але дружина навіть не глянула на парасоль.
Все так, — промурмотіла вона. — Ми гниємо живцем, — і заплющила очі, щоб зосередитись на думці про небіжчика.
Поголившись навпомацки — дзеркала не було вже давно — полковник мовчки одягнувся. Холоші щільно облягали ноги, мов довгі кальсони; застебнуті на кісточках на довгі петлі, штани трималися на поясі двома латочками з тієї ж тканини; паточки проходили крізь дві позолочені пряжки, пришиті на боках. Полковник не носив ременя. Сорочка кольору старого картону застібалась мідним ґудзиком, який заразом утримував і накладний комірець. Але комірець той був подертий, тому полковник відмовився від краватки.
Полковник надягав кожну річ так, ніби вершив таїнство. На кісточках рук, на шиї під блискучою, туго натягнутою шкірою проступали плями екземи.
Перед тим, як узути лакові черевики, полковник обшкрябав бруд, що налип на рантах. І от жінка побачила його у
