Двадцять сьоме жовтня.
Він писав дуже старанно, поклавши руку з ручкою на промокальний папір, спину тримав рівно, щоб легше дихати, як його вчили в школі. Духота в зачиненій вітальні ставала нестерпною. Краплина поту впала на лист. Полковник зібрав її на вимочку. Потім спробував підшкрябати слова, що розпливлись, але посадив кляксу. Однак його те не збентежило. Він написав примітку й зазначив на берегах:
«набуті права». Тоді перечитав весь абзац.
Коли мене внесли до списку?
Дружина, не припиняючи молитви, почала згадувати.
Дванадцятого серпня сорок дев'ятого року.
За хвильку пішов дощ. Полковник заповнив аркуш великим, наче дитячим письмом, таким, як його навчили в народній школі у Манауре. Потім ще піваркуша — й підписався.
Перечитав листа дружині. Та після кожного речення схвально кивала головою.
Дочитавши, полковник заклеїв конверта й погасив світло.
Попроси кого-небудь, щоб тобі передрукували листа на машинці, — сказала жінка.
Ні, — відповів полковник. — Мені вже набридло просити.
З півгодини він слухав, як злива тарабанить по пальмовому листі даху. У селищ почався справжній потоп. Після сиґналу гасити світло в хаті де -не-де почало протікати.
Давно треба було так зробити, — сказала жінка. — Завжди краще порозумітись без посередників.
Це й зараз не пізно, — відказав полковник, прислухаючись до плюскоту дошу. — Можливо, все вирішиться до того, як скінчиться термін застави на будинок.
Залишилось два роки, — сказала жінка.
Він засвітив світло, щоб знайти, де крапає зі стелі. Підставив там бляшанку, взяту від півня, й повернувся до спальні під металічний стукіт крапель по блясі.
Може, їх так зацікавить нагода заробити, що вони вирішать усе ще до січня, — сказав полковник. І сам себе переконав. — Тоді якраз мине рік після Агустінової смерті, і ми зможемо піти в кіно.
Дружина тихенько засміялася.
Знаєш, я вже й не пам'ятаю тих смішних ляльок, — сказала вона. Полковник спробував розгледіти її крізь сітку від москітів.
Коли ти була останній раз у кіно?
