зроблено червоним аптекарським чорнилом такий запис на берегах: «Дайте мені упередження, і я переверну світ». Під цим гірким афоризмом слідчий упевненими штрихами намалював червоне серце, простромлене червоною стрілою. Для нього, як і для найближчих друзів Сантьяго Насара, сама повед'нка цього хлопця в останні години перед смертю переконливо свідчила про його невинність.
І справді, того ранку, коли його вбили, Сантьяго Насар не виявив бодай тіні страху, хоча добре знав ціну приписуваної йому кривди. Він знав, що живе у світі лицемірному й святенницькому, і мусив розуміти: близнюки — хлопці надто прості і не зможуть опертися дикунській моралі, яка вимагатиме від них душогубства. Ніхто добре не знав Байярдо Сан Романа, але Сантьяго Насар був якраз досить близький до нього, щоб чітко усвідомлювати: під своєю великосвітською пихою той не менше, аніж будь-хто, чутливий до забобонів суспільства, в якому йому випало жити. Отож умисна безтурботність Сантьяго Насара дорівнювала самогубству. Крім того, коли в останню мить він нарешті довідався, що брати Вікаріо збираються його вбити, він не запанікував, як можна було б спод'ватися, а скоріше просто розгубився — так поводиться тільки людина, певна своєї невинності; про це було говорено багатьма і не раз.
Особисто я переконаний, що він помер, так і не збагнувши, чого вмирає. Після того, як він пообіцяв моїй сестрі Марго, що прийде до нас снідати, Крісто Бедойя взяв йогопід руку, і двоє приятелів пішли набережною. Обидва здавалися такими безтурботними, що в декого зародилися фальшиві ілюзії. «Побачивши їх такими спокійними й задоволеними, — сказав мені Меме Лоайса, — я подякував богові, бо подумав, що справу залагоджено». Звичайно, не всі любили Сантьяго Насара, і, наприклад, Поло Каррільйо, власник електростанції, подумав, що його спокій свідчить не про невинність, а про цинічну самовпевненість. «Він гадав, гроші роблять його недоторканим», — сказав мені він. Фауста Лопес, дружина Поло Каррільйо, докинула й собі: «Усі вони такі, турки». Індалесіо Пардо незадовго перед тим заходив до крамнид Клотільди Арменти, і близнюки сказали йому, що, як тільки поїде єпископ, вони вб'ють Сантьяго Насара. Він подумав, як і багато інших, що то п'яне базікання, але Клотільда Армента розтлумачила йому правду і попросила, щоб він знайшов Сантьяго Насара і попередив його.
Не завдавай собі зайвого клопоту, — сказав йому Педро Вікаріо. — Вважай, що він уже мертвий.
То була похвальба з досить очевидною метою. Близнюки знали про близькі взаємини між Індалесіо Пардо і Сантьяго Насаром і, певне, вважали його саме тією людиною, яказможе перешкодити злочину, щоб і вбивати їм не довелося і ніхто не посмів закинути, що вони зганьбили себе. Але Індалесіо Пардо побачив, як Сантьяго Насар іде під руку з Крісто Бедойєю в гурті людей, що розходилися з пристані, і не зважився застерегти його. «У мене чогось не стало духу», — розповів мені Індалесіо Пардо. Він тільки плеснув кожного з двох по плечу, і вони пішли собі, ледве чи й помітивши його, бо геть заглибились у підрахунки витрат на весілля.
Люди розходилися, сунучи до майдану, в тому самому напрямку, що й Сантьяго Насар з Крісто Бедойєю. То був досить густий натовп, але Есколастіці Сіснерос здалося, що двоє друзів ідуть у самій гущі зовсім вільно, мов у центрі порожнього кола, бо люди знали, що Сантьяго Насар зараз помре і боялися навіть торкнутись до нього. Крісто Бедойя теж пригадував, що ставлення до них було якесь дивне. «Вони дивилися на нас так, ніби в нас були розмальовані обличчя», — розповів мені він. Сара
Норіега відкрила свою взуттєву крамницю в ту мить, коли вони проходили мимо, і злякалася, побачивши, який блідий Сантьяго Насар. Але він заспокоїв її.
Ви ж розумієте, пані Саро, — сказав він не спиняючись. — Після такої гульні!
Селеста Дангон, сидячи в піжамі під дверима свого будинку і підсміюючись із тих, хто вирядився з нагоди візиту єпископа, запросила Сантьяго Насара на каву. «Я сказала це, щоб виграти час, поки думала, що робити», — розповіла мені вона. Але Сантьяго Насар відповів їй, що квапиться перевдягтись, бо запрошений до нас на сніданок. «Я так нічого й не сказала йому, — розповіла мені Селеста Дангон, — бо мені раптом подумалося: хіба можуть убити людину, коли вона
