смертному ложі згадає дочку такою, якою бачив її востаннє». «Ремед'ос буде останньою, про кого згадає через кілька років Аркадіо, стоячи біля стіни й очікуючи на розстріл»...
Однак, єдиним з цього ряду героїв, котрого й справді розстріляють, стане Аркадо. Отже, нам, спершу ніби ввівши в оману, поступово дають зрозуміти, що полковник не є принаймні єдиним головним героєм цієї книги. Поруч з ним існує багато інших Буенд'а, та й не тільки Буенд'а! Діючих осіб тут взагалі така безліч, що й заплутатись неважко. Припускаю, що навіть сам автор навряд чи спромігся б усіх їх перелічити... Однак, ця «перенаселеність» діючими особами аж ніяк не вада книги. Я б сказав навіть, що це її досить прикметна й значуща особливість. І полягає вона, між іншим, в тому, що тут взагалі маєш справу не з «героями», навіть не з «характерами». Принаймні у звичнім розумінні цього літературознавчого терміну, бо персонажі ці внутрішньо навіть не так нецільні, як абсолютно, у всіх своїх вчинках, непередбачувані.
Що ж до полковника Ауреліано, то він спочатку, воюючи на боці «лібералів», ненавмисне програє свої тридцять дві громадянські війни «консерваторам», а згодом, розчарувавшись у «лібералах», знов програє «консерваторам» тридцять дві війни, однак тепер вже майже навмисне...
Але найприкметн'шим є, мабуть, те, що, наче спростовуючи перші рядки «Ста років самотності», помре цей герой аж ніяк не під кулями (хоч одного разу його і справді розстрілюватимуть, а іншого разу він сам спробує себе вбити). Та попри все полковник Буенд'а піде з життя так буденно, що у цій буденності починаєш підозрювати якийсь потайний намір: почув, що повз їхній будинок проїжджає
цирк, побачив ведмедя, потім паяців. А коли все минуло, «знову стрівся віч-на-віч зі своєю жалюгідною самотністю. Тоді він, думаючи про цирк, попрямував до каштана і, поки мочився, пробував і далі думати про нього, але вже нічого не міг пригадати. Втяг голову в плечі, мов курча, й застиг, упершись чолом у стовбур дерева. Родина дізналася про те, що сталося, тільки наступного дня, об одинадцятій ранку...»
Не виключеною є навіть можливість, що востаннє полковник помочився на власного батька, Хосе Аркадіо Буендіа, що на старості літ з'їхав з глузду і завжди сидить тепер коло будинку на лавочц'. Але полковнику, єдиному з усієї численної родини, чомусь не дано бачити навіженого, і він чи не кожного разу справляє потребу саме на нього...
То чомужҐарсіа Маркес розпочав свої «Сто років самотності» саме так, а не якось інакше, заради чого начебто вводив читача в оману? І чому по сторінках цієї його книги щедро розкидані думки, які відвідують героїв саме за мить до очікуваної смерті?
Річ у тім, що автор хоче ще й ще раз нагадати читачеві, що смерть (як, до речі, й народження) є найважливішими подіями людського буття. Звісно, в очах кожної окремо взятої особи так воно найчастіше і є. Але не в очах разом узятих народів, суспільних верств чи держав. У тих вимірах індивід важить значно менше, а інколи й взагалі майженічого не важить...
Починаючи з XIX сторіччя роман є, як правило, твором у першу чергу суто соціальним. Вже за самою своєю формою, не кажучи навіть про зміст. А от «Сто років самотності» яб нарік книгою екзистенціальною. І, беручись ту свою книгу писати, Ґарсіа Маркес, мабуть, відразу ж знайшов за потрібне дати читачеві можливість її незвичність якось відчути. Тому вона й починається вже відомими нам словами. Сюжетно вони наче й не на місті. А от концептуально є цілком доречними.
Добре відомо, що роман народився як жанр лицарський, пригодницький, любовний. Однак у XIX сторіччі (тобто у часи незаперечного верховенства реалізму) його головною прикметою стала соціальність. Латиноамериканська ж література цю лінію розвитку по-своєму перериває...
Втім, заперечувати соціальну забарвленість «Ста років самотності» було б, здається, просто смішним: адже тут, власне,
