йдеться про становлення капіталізму у певній латиноамериканській країні. Бо селище Макондо, засноване Хосе Аркадіо Буендіа на первозданній землі, поступово перетворилося на таке собі капіталістичне (хоч, за багатьма ознаками, і вельми своєрідне) місто: звіряча експлуатація робочої сили, навіть кривавий розстріл багатотисячної демонстрації гноблених й т.д., й т.п.
Але ось лише один, однак дуже показовий, епізод з життя Макондо. Коли містечко трохи розрослося, центральний уряд забажав призначити над ним корехідора, а той, у свою чергу, наказав пофарбувати геть усі будинки на честь річниці національної незалежності блакитною фарбою. Та Хосе Аркадіо Буендіа цього не дозволив, навіть вигнавурядовця з Макондо.
Корехідор, однак, повернувся. Ще й привів із собою не лише кількох озброєних (хоч і босих) солдатів, а й дружину та численних дочок. І Хосе Аркадіо, виходячи з того, що«не годиться ображати чоловіка на очах його власної родини», все - таки дозволив корехідорові залишитись. Однак за двома умовами: кожен мешканець міста збереже право фарбувати власний будинок як йому заманеться, солдати ж заберуться геть. Й Хосе Аркадо сказав корехідору ще таке: «...Ви та я — ми залишимося ворогами».
Як бачимо, наш герой повів себе кричуще асоціально. І з тією ж кричущою асоціальністю стикаєшся у «Ста роках самотності» чи не на кожнім кроці.
Полковник Ауреліано Буендіа цілу вічність не злазив з сідла, не скидав чобіт, брав участь у безлічі воєн і виявляв дивовижну хоробрість. Але раптом, за словами автора, «заплутавшись у пустелі самотності своєї безмежної влади», відчув, що начебто втрачає ґрунт під ногами. До того ж він ще й розчарувався у партії «лібералів», чиї гасла відстоював у безкомпромісній боротьбі проти партії
«консерваторів». І відтепер так само прагнув програвати війни й позбуватися влади, як колись силився вигравати війни і здобувати владу...
Та, ставши приватною особою, скинувши з плечей ненависний тягар, полковник Буендіа зайнявся... виготовленням золотих рибок. І було це заняттям відверто, можна навіть сказати, принципово безприбутковим (отже, безсенсовним!): герой наш купував золоті монети, перетоплював їх і старанно виготовляв з того золота маленьких рибок, котрі принципово продавав за ціну придбаного золота. Бо, за словами автора, «його цікавила не торгівля, а робота»...
Полковник Буендіа повернув назад з того самого місця, з якого головний герой іншого роману Ґарсіа Маркеса «Осінь патріарха» (1975) розпочав свою кар'єру диктатора. (Хоч би побіжної розмови про цей роман тут, мабуть, не проминеш, бо без неї і «Сто років самотності» можуть залишитись не до кінця зрозумілими).
Громадянська війна зайшла у безвихідь (про це згадується ще побіжніше, навіть невиразніше, ніж у «Ста роках самотності»), і купка англійських окупантів привела до влади нового президента. А той вибрав владу як самоціль з усіма наслідками, що з цього випливають: від шкіри, яку здирають із закривавлених, липких тіл непокірних, добезмежної, невитравної самотності володаря. З цього погляду президент і справді персонаж скоріше міфічний, ніж епічний: розпливчастий Кронос, а не Геракл з його ретельно переліченими дванадцятьма подвигами.
Та й сама художня тканина «Осені патріарха» ще ближча, ніж усе написане Ґарсіа Маркесом раніше, до архаїчної структури міфу. «Міфи, — писав російський дослідник М. Стеблін-Каменський, — це, як правило, шматки з життя головних міфічних персонажів, причому шматки, нечітко орієнтовані один щодо одного. Інакше кажучи, життя такого міфічного персонажа — це не рух від народження до смерті, а щось постійне, усталене».
«Осінь патріарха» саме так і побудовано. Подані тут «шматки з життя» тирана довільно між собою з'єднані, хаотично розміщені; про них так просто й не скажеш, котрий зних належить до «раніше», а котрий — до «пізніше». Але всі вони, разом
