уже нервував від тривалого чекання. — А це хто, свідок? Міліціонер кивнув і почав розповідати. — Не розумію, — швидко заговорив Віталій, — до чого тут я? Посидів з нею увечері — і все. У мене вранці репетиція, а потім концерт у муздрамтеатрі. Я повинен виспатися. Чому мене забрали? Я тут з Держконцертом, і мені не потрібні ці неприємності! Це ідіотське непорозуміння! Віддайте паспорт і відпустіть. — Тихше, тихше… Не галасуйте. Зараз усе з'ясуємо. Таню несподівано охопила байдужість. Навіть сама здивувалася, що їй раптом стало нудно, огидно і байдуже до того, як далі розвиватимуться події. Очевидно, позначилося нервове напруження, в якому перебувала останні години: вона «перегоріла». — І яке взагалі я маю відношення до цієї навіженої? Якби знав, що вона на таке здатна, нізащо не зв'язувався б. Я ж знайомий з нею лише кілька годин. Це, звичайно, було легковажно з мого боку — запрошувати в номер, але ми тільки вечеряли. Об одинадцятій вона пішла… А зараз мені справді треба спати, у мене завтра робочий день… «Ну й мерзота ж він, боягуз і зрадник», — майже спокійно констатувала в думці Таня. — Дівчина говорила, що ви — друг її дитинства. А ви заявляєте, що познайомилися сьогодні, чи, точніше, вчора, — зауважив міліціонер, глянувши на годинник. — Що ви на це скажете, Красовська? — повернувся він до Тані. — Нічого не скажу. Він говорить правду. — Таня гордовито відкинула голову, зневажливо поглянула на Віталія, який одразу ж відвів очі, і внутрішньо посміхнулася своїм думкам: «Ні, цей міліціонер не діждеться, щоб я плазувала перед ним, виправдувалася, викручувалася». — Що ви робите в Ужгороді? — Я вже пояснювала. Проїздом. — Де зупинилися? — У подруги. — Чим займається подруга? Хто вона? Адреса? — Вона студентка. І не треба її чіпати. Вона ні при чому. Я винна — зі мною і розбирайтеся! — Куди ви їхали? — До Мукачевого. — З якою метою? — В особистій справі. — У якій «особистій»? — Це стосується тільки мене. — А все ж таки? — У мене там наречений. — Де він працює? — Ви дуже наївний, хоч і сержант. Усі помітили, як густо почервонів помічник чергового. — Він — прикордонник… — додала Таня. — І більше не будемо про це говорити. — Де ви працюєте? Тані здалося, що в голосі сержанта забриніли єхидні нотки. — Зараз не працюю. Тимчасово. А взагалі я декоратор, художниця. — Що за день, — посміхнувся сержант, який уже опанував себе, — самі поети та художники! Богема, да-а… Добре. А що ви робили на карнизі готелю? — Я вже тисячу разів пояснювала… — Злодійка вона, — не витримав дід. — Чого ж іще?! Нероба і злодійка. Надумала по вікнах лазити… Усе це вона бреше, що до нього йшла. Може, спочатку і йшла, а потім… Я сам бачив, як вона з одного вікна вилізла і пробиралася до другого. Таня силою волі виключилася: розглядала підлогу, стіл, стінку, намагалася думати про щось стороннє, не слухати, що плете цей дід. Відчувала, як гірка хвиля ненависті і роздратування знову котить по її тілу. А старий усе говорив і говорив, немов його прорвало. Нарешті сержант зупинив цей потік слів, звернувшись до Тані: — Ви були і в інших номерах готелю? — Так. Я випадково втрапила не в те вікно. Там був порожній номер, тобто не було господаря, але я відразу ж вилізла. Тоді мене й помітив цей… — Вона зневажливо кивнула в бік свідка. Старий збирався знову скипіти, але сержант відправив його, сказавши, що уже все ясно. Дід пішов незадоволений, що його не вислухали до кінця. Віталій попросив дозволу закурити і відступився у куток кімнати. Сержант записував подію у журнал, молодий міліціонер шукав щось у своїй записній книжці. — Отже, красуне, вештаєтесь, не працюєте, шастаєте з малознайомими мужчинами по готелях, лазите до них у вікна. Чудова характеристика! — сказав сержант, облишивши журнал. — М-да… І наречений, кажете. Прикордонник. Вигадати таке!.. У прикордонників, красунечко, таких наречених не буває. — І сержант глузливо глянув дівчині в обличчя. Цей погляд стьобнув її, немов батогом. Досі на неї ніхто не смів так дивитись! — Ви — тупиця і дурень, хоч і у формі, — тихо, але виразно сказала вона. Від несподіванки сержант здригнувся, розгубився і, не знаючи що сказати, ляпнув: — А ти!.. Знаєш, хто ти?! Ти — справжня шльондра! Ось хто. Тепер завмерли всі: і Віталій у кутку, і молодий міліціонер з відкритим від здивування ротом, і сам сержант. Запала така нестерпна тиша, що було чути, як під дошками підлоги шарудить миша. І серед цієї тиші Таня перехилилася через бар'єр і вліпила бідолашному сержантові дзвінкого ляпаса. — Ну, тепер ви точно сядете! — підхопився червоний мов буряк помічник чергового. Після цього з Танею сталася істерика, а сержант забігав по кімнаті, скуйовджений, не знаходячи слів від обурення. Поки міліціонер поїв дівчину водою, він весь час повторював: «При виконанні службових обов'язків…», «При виконанні…». Але Тані вже до всього було байдуже. Вранці її відведуть до народного судді, і той, не задумуючись, вліпить їй п'ятнадцять діб. А потім її відправлять назад у Київ. І вона нескоро побачить свого Павла…
6
