Затримавшись на роботі до пізньої ночі, підполковник міліції Коваль викликав з міністерського гаража машину. Він зібрав на столі розбухлі папки, сховав до сейфа і потер почервонілі повіки — страшенно хотілося спати. Коваль зітхнув: певно, і цієї ночі відразу заснути не пощастить. Тільки вмоститься, заплющить очі, як перед ним починають повзти стовпчики цифр, лінійки граф. Вони так дратують, ці нескінченні стовпчики, що він підводиться, вмикає світло і хапає першу-ліпшу книгу — тільки б позбутися мари. Таке з ним траплялося і раніше. Навіть під час відпочинку. Якось дорвався до вудки і два дні просидів на Десні, не відриваючи очей від червоно- білого поплавка. Риби привіз не дуже багато, але тиждень після цього спати не міг — ніяк не зникав з-перед очей той поплавок. Не спалося йому і в ті скрутні дні, коли рятував помилково засудженого художника Сосновського і коли життя підкинуло болісну розгадку трагедії у справі його земляка Івана Козуба. Але це безсоння було з інших, серйозніших причин. А тепер таке коїться з ним щоночі і вимотує нерви більше, ніж робота вдень. … Коваль сів у машину, опустив скло на дверцятах і, коли «Волга» рушила з місця, відчув, як нічний вітерець прохолодним дотиком погладив його змарніле лице. Подумав, що зараз побачить свою Наталку — зайде до її кімнати навшпиньки і подивиться, як вона спить. А спить дочка завжди «бубликом», з дитинства звикла отак обіймати руками коліна… Батьківські почуття переповнили підполковника. З того часу, як перевели його у міністерство, дуже рідко бачить Наталку — тільки записки читає від неї на кухонному столі… Чорна «Волга» тихо котилася під каштанами, вихоплюючи блискучими боками нічні вогні… Була ніч на 16 липня. Багато чого сталося тієї ночі на землі. І доброго, і поганого. Багато чого не здійснилося, що могло здійснитися і повинно було здійснитися. Так уже влаштований світ, і ще не дійшли руки до того, щоб остаточно і всюди змінити його на краще. Тим більше, що рук багато і не всі тягнуться до одного. Трапляється, деякі руйнують те, що тривалою і нелегкою працею створили інші… Цієї ночі мільйони людей, вимкнувши телевізори, лягли відпочити перед завтрашньою зміною, тоді як інші трудівники стали на їхнє місце… Цієї ночі, думалося Ковалю, у цю саму мить, коли він їде темним завулком старовинного міста, десь відбуваються непоправні катастрофи, десь далеко, а може, й зовсім близько, поряд, за яким-небудь погаслим вікном… «Але ж в цю хвилину, — міркувалося підполковникові далі, — відбуваються й щасливі зустрічі, які з часом люди згадуватимуть з приємністю і які зігріють їхню старість…» — Пробачте, Дмитре Івановичу, — »- перебив думки Коваля водій, — забув куриво у гаражі. Чи не можна у вас?.. Тяжко вночі без цього чортового диму, — говорив далі, беручи цигарку з простягнутої йому пачки «Біломору». — Візьміть усі. Я сьогодні не буду палити, втомився. А на завтра у мене вдома є. — Дякую. Однієї вистачить. Я палю сигарети, а не цигарки. Ось завезу вас, заскочу на вокзал, куплю. І в гаражі кілька штук залишилося. Водій замовк, припалив цигарку, жадібно затягся димом, а Коваль знову поринув у свої думки. «Люди, — міркував він, — і одні, і другі, і п'яті та десяті,— усі, навіть ті, що не бачать далі власної тарілки, не відрізані своїми особистими проблемами від проблем загальних, спільних і обов'язкових для всіх. Розкидані по неозорих просторах, вони все ж зв'язані однією міцною червоною ниткою — єдиним для всіх життям сьогодні. Приходять і зникають покоління, і тих, хто живе в один і той самий час, недарма назвали дзвінким словом сучасники. І якщо трапляється що-небудь у темному чи світлому кутку цього життя, кожний якоюсь мірою причетний і відповідальний… Потягніть за ріжок простирадло, — усі його точки і зморшки, нехай непомітно для ока, зсунуться, відгукнуться… Ну, поїхав! Розфілософствувався проти ночі!» — спинив себе Коваль, намагаючись іронією вгамувати болісне почуття відповідальності за все, що відбувається на світі. Переведений з неспокійної, але живої і цікавої оперативної роботи в міністерство, де ворохи паперів заїдали його, Коваль знемагав, немов синиця у клітці. «Хоч і справді, яка з мене синиця, — розсердився на себе підполковник, — вірніше сказати, я іще добрячий шукач. Нащо мені це підвищення по службі, я ж — практик, чорт візьми!.. Далебі, — думав Коваль, — приємніше труситися у старенькому газику, напружуючись, немов перед стрибком, аніж їхати в цій м'якій, заколисуючій «Волзі». Машина загальмувала. Було зовсім темно на старій вулиці, де мешкав Коваль. Приватні будиночки, сплюснуті залізобетонними щелепами нових масивів, доживали тут свого віку. — Спасибі, Петре Васильовичу, — сказав підполковник, важко вилазячи з машини. — До побачення! М'яко хряпнули дверцята, «Волга» розвернулася і покотилася, а Дмитро Іванович пішов повз чорний уночі сад по хрумкому гравію стежки, що вела до будинку. З одного вікна падало світло, і в ньому погойдувалися важкі грона бузку, який колись посадили вони з маленькою Наталкою. Світло це і стривожило Коваля (чого це донька так пізно не спить), і порадувало (кілька хвилин побудуть удвох, погомонять). Цього літа Наталя не почала, як звичайно, у піонертабір, а залишилася після сесії у місті. Але однаково пропадала цілими днями — то на пляжі, то в друзів у Дарниці. Коваль не сердився, що дочка рідко буває вдома, тільки часом йому ставало самотньо і незатишно: він шастав по кімнатах, вмикав і вимикав телевізор, радіолу, розмовляв сам з собою. Увійшовши в сіни, почув доччин голосок — схвильований, неприродно напружений. «З ким це так пізно? А-а… по телефону! — Підполковник глянув на годинник. — Початок другої!» — Не знаю, що ти подумав, — долітав тим часом до нього голос доньки. — Ні, і на пляж не піду… Так, ображена… Тому, що треба бути скромнішим і добирати слова…
