— Он уже гори видно, — раділа Наталя, раз у раз висовуючись у відчинене у коридорі вікно. — За журналами все проґавиш! — кидала вона батькові. Підполковник Коваль відривався від журналу, бурмотів: «Зараз, зараз» — і знову заглиблювався у читання. Наталя давно не подорожувала з батьком. Маленькою їздила на дачу із матір'ю. Після того як дружина померла, Коваль відправляв Наталку на ціле літо у піонерські табори. Сам здебільшого не брав відпустки. З часом, коди Наталя підросла, вона їздила у піонерські табори вже вожатою, а одне літо була з будівельним загоном на цілині. Цього разу Коваль вирішив узяти дочку з собою. Влаштує в якомусь пансіонаті чи на турбазі, щоб не заважала. А побувати на Закарпатті, куди й він їде вперше, дівчині буде цікаво. Отже, їхали з Києва утрьох: він, Коваль, старший інспектор Управління карного розшуку майор Бублейников і Наталя. Майор любив шахи і, як тільки прокинувся, узявся розв'язувати задачі. Коваль, випивши склянку чаю, переглядав не прочитані вдома журнали, а Наталя відразу прилипла до вікна у коридорі. Поїзд ішов передгір'ям Карпат. Чим вище вгору він підіймався, — то заповзаючи у міжгір'я, то вибираючись на круті підйоми, — тим натужнішим ставав його хід. Після кожної скелястої стіни, що раптом нависала над вагоном, після кожного повороту очам Наталі відкривалися нові горби, вкриті зеленою і синьою щетиною смерек, буками та дубами. Навстріч бігли білокам'яні потічки, через які зміїлися рейки, клапті веселого, мовби дзвінкого, ранкового неба, завислого між гострими шпилями, над барвистими луками і полонинами, над далекими шапками гір: і синіми, і сірими, і чорними… Зрештою Наталі вдалося відірвати батька від журналів… Втім, це тільки здавалося, що Коваль вчитується в них. Насправді його думки і почуття уже поглинула справа, заради якої їхав за далекі гори. Усе життя підполковника було тепер підпорядковане єдиній меті: знайти злочинця і поставити його перед лицем закону. І читання журналів було зараз ширмою, за якою Коваль міг спокійно міркувати над тим, що найбільше його хвилювало, аналізувати окремі деталі повідомлення, одержаного в міністерстві з Ужгорода. Підполковник зрадів цьому відрядженню. Їхав не для якоїсь інспекції, не для підготовки документів на колегію міністерства, а для практичної роботи, без якої не міг відчувати себе потрібною людиною. «Думаєш, убивця задовольниться одним злочином? — міркував Коваль, гортаючи сторінки журналу. — Він зараз наляканий, притаївся у норі і буде відсиджуватися, — заперечував сам собі. — Ні, він не всидить там, буде тікати подалі від місця, де пролив кров… Дурниці! Тікати, значить, їхати поїздом, машиною, користуватися літаком, значить, бути серед людей, на очах. А він зараз боїться людей. І все-таки йому до нестями хочеться втертися у натовп, загубитися в ньому. Йому здається, що так він стане піщинкою, невидимою серед мільярдів інших… А магічна тяга вбивці до місця злочину? Непереборне прагнення знати, що робиться там, що задумали його вороги, наче це допоможе перехитрити їх і врятуватися?! Скільки було випадків, що вбивця йшов у натовпі за труною своєї жертви… Це до уваги ви не берете, Дмитре Івановичу?.. Сумнівно, чи наважиться злочинець тікати, коли всі дороги перекриті, коли всіх піднято на ноги…» — Глянь, глянь! — закричала Наталя і за рукав витягла батька в коридор. Майор Бублейников підвів голову від шахової дошки і вийшов за ними. Поїзд круто завертав, і очам відкривалася мальовнича картина, при погляді на яку мимоволі згадувалося: «Мить — зупинись!» Це було таке видовище, що Коваль відірвався від тривожних думок. Серед краси не хотілося думати про смерть, про кров, про вбивства, наче цього і не існувало на світі, серед такої гарної природи не вірилося, що можна полювати на звіра, не те що позбавляти життя людину. Серце Коваля стислося. А все ж таки вбивця ходить десь тут. І хто зна, може, саме сьогодні, темної ночі, він відбере іще чиєсь життя? Де ж він ховається, хто він і що робить, що замислює? Гнучкою змією поїзд вигнувся ще раз і поповз по невисокому мосту над білокам'яним потічком, таким прозорим, що Наталі здалося, ніби вона побачила на дні камінці та спини риб, що застигли перед водоспадом. Підполковникові раптом подумалося, що він уже бачив ці гори і серпантини доріг, шпилі й урвища. Пригадувалося щось знайоме, давно забуте. Але де і коли він таке бачив? Певно, в дні війни, коли прийшли в Румунію, перетнувши Східні Карпати. Майор Бублейников глянув на свій наручний годинник. — А чи не перекусити нам, Дмитре Івановичу? Ви хоч чай випили, а ми з Наталею натщесерце природою милуємося. Бублейников — кремезний чоловік, від постаті якого віяло здоров'ям і силою, — кілька днів, як повернувся з відпустки, і голена голова його, як і лице, була мідного кольору, наче її гартували на вогні. Це був відчайдушний рубака, який виконував свій обов'язок не задумуючись, без зайвих розмірковувань. Дві бандитські кулі хірурги колись витягли
