з його тіла, третю міг чекати при будь-якій новій сутичці, але це не впливало на його готовність лізти просто у вогонь. Коваль не раз думав, що майору теж тісно у полірованому кабінеті серед паперів. — Ти зібрала щось у дорогу? — спитав дочку. — Звичайно, — відірвалася від вікна дівчина. — Зараз накрию стіл, пане інспекторе. — Дмитре Івановичу, а ресторан?! Тут близько, через вагон, — порадив Бублейников. — Навіщо всухом'ятку? — Ресторан з дванадцятої. — Обіди з дванадцятої. Нам поснідати завжди дадуть. Беру це на себе. Перевдягайтесь. — І він пішов до провідника за ключем, щоб замкнути купе.
Назустріч поїздам, що підіймалися в гори, з перевалу спускався такий самий пасажирський состав, на більшості вагонів якого були й іноземні написи. В останньому вагоні, забившись у купе, мовчки сиділи Клоун і Довгий. За вікном розгортався мальовничий краєвид, але вони не бачили його. Поїзд уповільнював хід. Він спускався вниз обережно, ніби намацуючи дорогу, як сліпа людина. Повертав то вліво, то вправо, виповзав на мости, перетинав глибокі ущелини, на дні яких пінилися потічки. Високі стіни букових і смерекових лісів обступали шлях, барвисті полонини підкочувалися під колеса. Внизу у ранковому промінні сонця, що вже піднялося над шпилями, виблискували невеликі села або й окремі обійстя, тяглися білі смужки шляхів. Жінка заговорила до сусідів. Вони не підтримали розмови. Та не розуміла, чому у купе створилася раптом гнітюча атмосфера. Мов на похороні. Вона думала, що у хлопців якась біда, тому й спробувала розпитати їх, якось розраяти, допомогти. Але потім, відчувши себе з ними ніяково, вийшла у коридор. Клоун зітхнув з полегшенням. Не міг дивитися на цю жінку. Відтоді як настав ранок і зникли нічні кошмари, йому не ставало легше. Й досі боліла голова. Сусідка по купе, яка довго лежала, заплющивши очі, здавалася йому мертвою, навіть порізаною на шматки. Як у морзі. Варто доторкнутися — і вона розсиплеться. І, хоч груди її здіймалися, йому весь час хотілося крикнути, розбудити її. — Еге ж, — тихо сказав Довгий, відповідаючи своїм думкам. — Було б краще через кордон іти… Тепер там спокійно, не дуже пильнують, можна проскочити в Угорщину або Румунію… — Ти що! — зашипів на нього Клоун. — Там нас відразу візьмуть, голенькими, і назад вернуть. — Хтозна, — зітхнув Довгий. — А тут, як упіймають, дивись, і вишка буде… То, може, махнемо, Клоуне? Поки не пізно. — Тобі добре, — сказав Клоун. — Ти місцевий. І по-угорському знаєш, і по-румунському. А я — що?.. Жінка повернулася, і обоє замовкли. Клоун підвівся, тримаючись за горішні полиці. На ньому була простора картата сорочка, подерті джинси, дешеві босоніжки на широко розставлених, як у моряків чи професійних вершників, ногах. Взагалі він був якийсь незграбний — носатий і вузькоплечий, з майже безбровим обличчям. Але мав великі сірі очі — вони зовсім не гармоніювали з усім його недоладним виглядом і здавались на обличчі чужими, випадковими. У Довгого не було особливих прикмет і якоїсь незвичайної риси характеру. Непомітний похмурий чолов'яга, довгов'язий, з масивними долонями, він на перший погляд здавався звичайним трудягою. Клоун був молодший від Довгого років на сім — йому нещодавно минуло двадцять. Провідник приніс чай. Клоун до чаю не доторкнувся. Довгий пригубив і, поморщившись, відсунув склянку. У нього на душі було не легше, ніж у Клоуна. Може, іще важче, бо не так давно відбував строк у колонії строгого режиму і сам бачив таких, кого тільки помилування вивело з камери смертників… У купе враз потемніло. Поїзд входив у тунель. Клоун злякався темряви і здивувався своєму почуттю: кого йому тут боятися — сусідки? Смішно!.. Довгого? І Довгого він не боїться. Тільки темряви. У ній — як у могилі… Минуло кілька тяжких хвилин. Поступово щось замріло за вікнами, окреслило їх, почало розвиднятися, і вмить сипонуло сонце, заграло в купе, заблищало, засміялося. — Станція, — сказав Клоун, прислухаючись до уповільненого стуку коліс, і вийшов. За вікном сяяв неповторний карпатський пейзаж. Поїзд наближався до невеличкої станції, де стояв зустрічний состав. Клоун побачив, як провідник вийшов у тамбур, і рушив за ним. Залізничник підняв ляду, спустився на землю. Клоун залишився у тамбурі, сторожко оглядаючи перон. З вагона, що стояв навпроти, долетів сміх: «Горобець^ облитий водою!» Якась дівчина показувала рукою на нього. Клоун відвернувся. Та ось минуло кілька хвилин. Поїзди відсалютували гудками, вагони здригнулися і тихо покотилися. Колеса застукотіли все чіткіше й частіше, вікна зустрічних вагонів заморгали, і состави розійшлися своїми дорогами: один на схід, другий — на захід, через Карпати….
III. ПІСЛЯ 16 ЛИПНЯ
