віроломного коханця, Роза забігала навперейми, розлютовано махала маленькими кулачками, щось вигукувала по- циганському і підстрибувала, немов намагалася укусити його за ніс. Здоровенний Казанок протестував якось гидливо і ліниво, наче знехотя: відштовхував Розу з дороги, як надокучливу муху, і мовчки, не виправдуючись, ішов далі. Приглушені деревами та віддаллю звуки долітали і до вікон готелю. Іноді серед потоку циганських слів і виразів прохоплювалися і знайомі: «мерзотник» і «гроші». Навколо зупинялися цікаві, дехто йшов услід, і група роззяв швидко зростала. — Цікаво! — Наталка мало не вилізла з вікна. У цю мить Казанок знову відштовхнув нападницю і, не витримавши натиску, раптом пригнув голову і побіг, немов замучений пікадорами бик. Розкішні лаковані черевики його сліпучими плямами замиготіли на сонці. — Дивись, тікає! Такий здоровило! — А-а-а!.. — заголосила Роза і кинулась за ним. Хлопчаки, захоплені видовищем, гайнули услід. До них приєднався міліціонер, який з'явився на вулиці. Дивовижна процесія за кілька секунд зникла за деревами. Коваль тільки головою похитав: — Так йому, Казанку, й треба! — Ти його знаєш? — поцікавилася Наталка. — Він у нас по справі проходив. — Ой, розкажи, Дік, розкажи! — загорілася дівчина. — Це поки що не для розповідей, — строго зауважив підполковник. — І взагалі дай мені спокійно попрацювати. Які у тебе плани на сьогодні? — А ніяких! — надула губки Наталя. — Але, якщо женеш з хати, я піду. — Не сердься, доню, — пом'якшав підполковник. — Розумієш, хотів сьогодні трохи поміркувати на самоті… А ти прийшла, сколотила все… — Він наблизився до Наталі і звичним рухом скуйовдив її зачіску. — Знаєш, тату, — серйозно сказала дівчина. — Ти, мабуть, на мене сердишся. — Вона глянула батькові в очі. — Чи не за отой опус… про «Ніріапуса»? Якось сталося, що й досі вони не торкалися цієї теми. — Але ж це був жарт, Дік! Ти сам говорив, що людина, яка не розуміє жартів… — Ні, ні, — перебив доньку підполковник. — Абсолютно ні. У ньому навіть щось цікаве є, у цьому опусі… Я думаю, коли вмієш помічати смішне, значить, можеш і серйозно поставитися до справи… І взагалі написано не без таланту. — Я не одна писала. З друзями. Це наш колективний твір. — А може, сама хочеш стати детективом? Наталя засміялася і енергійно заметляла головою, замахала руками. — Мене Капітоліна Сергіївна у кіно сьогодні запрошувала, — згадала вона. — Дзвонила. І тебе теж. — От і чудово, — зрадів Коваль. — Піди до них, а за мене попроси вибачення. Скажеш — зайнятий… Там, здається, і син їхній, студент, на канікули приїхав, — лукаво додав, коли дочка була вже на дверях. Наталя сипонула на батька сердитими іскорками з очей, але потім посміхнулася і з притиском зачинила за собою двері. Підполковник узяв їх на ключ і повернувся до столу. Наступної миті все, що не стосувалося справи про вбивство родини Іллеш, вилетіло з його голови. Він відімкнув шухляду, витяг перший свій графік, пописаний і покреслений, з багатьма виправленнями і позначками, над яким не раз сушив собі голову. На столі з'явився і чистий аркуш паперу. Незабаром він був розлінований і почав заповнюватися. Поступово другий графік Коваля набрав такого вигляду:
У цьому місці Коваль зупинився і розгонисто написав синім олівцем: «Коповскі відпадає». Далі знову йшли «Давні зв'язки», «Чернець» — та сама версія, яка тепер усе більше цікавила його. Відчував, що за приїздом ченця приховується щось більше, ніж відвідини знайомих місць. Дмитро Іванович переніс у графік все, що написав на
