Тіні над Латорицею

полковник. Всі вийшли на вулицю, під тепле зірчасте небо, що немов чорним наметом вкрило притихле містечко. Ліхтарі на вулицях були давно погашені. Десь проспівав перший півень. — Оце засиділися. — сказав Коваль. Прохолодний вітрець війнув в обличчя Наталі. Навколишня тиша, що була ніби розлита у повітрі, навівала нові почуття, розмаїті настрої. — Петре Івановичу, — звернулася до майора, який тримався поруч неї, даючи можливість Ковалю і Антоновим іти попереду. — Скажіть, яка найкраща книжка про Закарпаття? — Найкраща? Їх багато… — Щоб з однієї про все довідатися, про історію, про людей. І все зрозуміти. — Вбивцю іще не знайшли? — тихо питала тим часом у Коваля Капітоліна Сергіївна. Весь вечір не наважувалася порушити цю тему, але кінець кінцем жіноча цікавість перемогла. — Поки що ні, — сухо відповів Коваль. — Яке жахливе вбивство, — зітхнула Антонова. — Усе місто приголомшене. — Самої книжки, мабуть, мало буде, — пояснював Наталі майор. — Книжка то є книжка. Не більше. А найкраще — люди; вони все знають, усе розкажуть. — Які люди? Де вони? — = питала Наталя. — Де? В горах. Та й тут, у долині Тиси, на берегах Латориці, Боржави, Тереблі. Жива історія… А хочете — повезу вас у гори, на свою батьківщину. Там і наш Олекса Борканюк народився. Чули таке прізвище? — О! — сказала Наталя. — Його подвиг відомий. — Подвигом було все його життя. Так от і я родом із Ясеня. Наші батьки ґаздували разом, хоч, правда, яке там ґаздівство було!.. Трохи звільнимося по роботі, Наталю, та й підемо у гори, — бадьоро закінчив він. — Це було б прекрасно! — Якщо Дмитро Іванович погодиться… Або познайомлю вас із легендарним розвідником Ікаром. Під час війни в окупованій гітлерівцями Чехословаччині він безстрашно виконував своє небезпечне завдання. А зараз служить у нас. І звуть його Дмитро Пічкар, старший сержант міліції. Розмовляючи, вони підійшли до машини. Романюк сам сів за кермо службового «Москвича». Мотор тихо завуркотів, і Наталя не поїхала, а наче знову попливла в чарівній машині часу у повну загадок і таємниць літню закарпатську ніч.

4

 

 

Це був хороший день. По-перше, пішов дощ і змив гарячу пилюку в містечку. Підполковник Коваль відчув, що після дощу у нього немов і в голові прояснилося. По-друге, і це було головне, він одержав цікаві відомості — новий матеріал для роздумів. Установлення убивць родини Іллеш затяглося, і Дмитро Іванович проти волі нервував, відчуваючи, що все його дратує і він стає нестерпним навіть для самого себе. Багато ниток, які нібито вели до істини, тримав він у руках, але варто потягти будь-яку, як вона обривалася. Свіжі відомості почасти закреслювали вже виконану ним роботу, ставили нові запитання. І, звичайно, не було гарантії, що серед цих відомостей виявиться і та ниточка, яка тягнеться з клубка. Але з'являлися і нові надії, які, як відомо, ніколи не вмирають у людини. Замкнувшись у номері готелю, підполковник вирішив працювати. Перший його графік уже застарів, і треба було скласти новий. Почав цей графік не із версії «Пограбування», як звичайно, а із «Давніх зв'язків». Розшуки у цьому напрямі несподівано увінчалися успіхом. Знайшли місцевого жителя, старожила, якогось Ховаша. Він заявив, що приблизно за три тижні до вбивства Іллеш, двадцять шостого чи двадцять сьомого червня, побачив у містечку, біля вокзалу, ченця, який з часів визволення сюди не потикався. Ховаш знав ченця в обличчя. Називався він у цих краях — «братом Симеоном». Чернець носив цивільний коричневий костюм. Але поріділе сиве волосся у «брата Симеона» було довгим, як і в дні його молодості в монастирі. Побачивши колишнього ченця, Ховаш пройшов повз нього кілька разів, щоб переконатися, що не помилився. Потім поспішив слідом за ним у приміщення вокзалу, простежив, як той випив у буфеті чай і вийшов на перон. Далі товктися на вокзалі Ховаш не став, бо поспішав додому. Та, власне, до колишнього ченця йому було мало діла, — хотів лиш задовольнити цікавість. І тільки коли сталося убивство Каталін Іллеш, Ховаш згадав, що «брат Симеон» дружив колись з її чоловіком. Підполковник Коваль уже з'ясував, що у той час, коли Ховаш побачив ченця на вокзалі, мав проходити поїзд на Київ. Чергувала у касі жінка — Клавдія Павлівна. Попереджена, як і її колега Іван Семенович, про увагу і пильність, вона теж запам'ятала високого довгогривого діда, який брав квиток до станції Київ. Хто такий цей чернець? Чи й справді той, з яким дружив перший чоловік Каталін жандарм Карл Локкер? До кого він приїздив? Чи не до Каталін Іллеш? У підполковника Коваля були підстави задуматися над цим. З документів про жандармські участки у найближчих селах і поліцейську дирекцію у містечку Дмитро Іванович знав, що тержерместер Карл Локкер мав справи з ченцями монастиря, які активно підтримували і хортистську окупацію, і німецько-фашистське панування на Закарпатті. Ховаш, який жив у ті часи неподалік Локкерів,