десятки кілометрів у горах не було більше радянських солдатів, і командир роти капітан Підопригора наказав негайно вишикувати весь особовий склад. Трохи заспокоївшись, матушка ігуменя з двома черницями, що супроводжували її, пройшла повз стрій, у якому найбільше було дівчат, як у кожній роті протиповітряної оборони, і нарешті безпорадно розвела руками. А ми вже знали, хто могли бути ці нальотчики. Навколишні ліси кишіли дезертирами — німцями та угорцями, диверсантами, залишеними при відступі противником, усякими куркульськими перевертнями. Вони нападали на селян, відбирали у них худобу, грабували крамниці, налітали і на наші пости, найчастіше на солдатів, які виходили в ліс на лінії зв'язку. Пробиралися навіть у містечко. І якось стара румунка впала з драбини, побачивши на своєму горищі, куди полізла повісити білизну, кількох таких «пожильців». Але матушка ігуменя запевняла, що грабіжники були у радянській формі. «Значить, роздобули десь і форму», — зробив висновок командир роти. Ми мобілізували на допомогу місцеву румунську міліцію і вночі провели облаву. Ну, а далі ви знаєте… — Нічого не знаємо, — розсердилася Наталя, яка заслухалася батька. — Далі я рятую життя рядовому Антонову, — засміявся Коваль. — Але сам про це не здогадуюсь. І вперше чую через стільки років. — А диверсантів упіймали? — Дорогою ціною, — нахмурився Коваль… Уже випили каву, приготовану Капітоліною Сергіївною «по-турецькому», а спогади не закінчувалися. Спливали у пам'яті дрібні епізоди, деталі, солдатські пригоди у чужій країні. — Пам'ятаєш «народні бали»? — А як не могли ніде перекусити у цьому самому Меркуря-Чукулуй! — їв крамниці у них нічого не купиш. Хоч і маєш леї. — Нашим солдатам не хотіли продавати? Які їх визволили! — спалахнула гнівом Наталя. — Тут така справа, доню, — узявся пояснювати Коваль. — Містечко Меркуря-Чукулуй, як і вся Північна Трансільванія, у тисяча дев'ятсот сороковому році було передане Гітлером хортистській Угорщині. За так званим Віденським арбітражем. Радянська Армія визволила цей край. Румуни, сини яких повернули зброю проти німецьких та угорських фашистів, були вдячні нам. У цьому глухому куточку Трансільванського плато, у міжгір'ї Східних та Південних Карпат, стояла тільки наша рота, і якщо хто-небудь з радянських солдатів заглядав до крамниці або кафе, то господар намагався почастувати безкоштовно. А замполіт Столяров попередив нас, щоб нічого не брали у місцевого населення без грошей. — Не думай, Наталко, — зауважив Антонов. — Не такі були філантропи ці румуни. Один хазяїн ресторанчика просив мене: «Приходь, будь ласка. І хлопців своїх, клич. Що хочете їжте, пийте! Безкоштовно. Я на вас більше зароблю, ніж втрачу. Напишу, що у мене найкращий ресторан. Бо його відвідують домнуле роше мілітер, одне слово, пани переможці!» Он як, Наталко. Конкуренція! — Ну що ж, — підвівся Коваль. — Завтра день робочий. Навіть не завтра, а вже сьогодні. Господарі запротестували. Але підполковник був невблаганний. Романюк не втручався, даючи можливість старшим самим розібратися. На думку начальника міліції, — оскільки Кравців та Самсонов сиділи за міцними гратами і від них, як запевняв майор Бублейников, слід з хвилини на хвилину чекати повного зізнання, і підозрюваний Ернст Шефер був під постійним наглядом, — слово тепер за слідчим Туром, а оперативні працівники можуть і передихнути. Він не знав, що Коваль іншої думки, що і на «Червоній гірці», і зараз, у домі Антонових, він не відпочивав, а продовжував сушити собі голову над загадкою вбивства родини Іллеш. І спогади Антонова про Трансільванію, про кінець війни, епізоди їхнього воєнного життя, викликаючи різні асоціації, зв'язували у його свідомості минуле з сучасним, давали мозку додаткову роботу. Підполковник не поділяв оптимізму своїх колег. У нього не з'являлося відчуття, що справу зроблено. Убивці Довгий і Клоун? Повірити в це було легко і просто: рішення само йшло в руки. І саме тому щось заважало Ковалю зупинитися на ньому. Втім, своїй інтуїції він теж перестав довіряти після історії з циганом. Тоді його спокусила непевна підозра і повела в бік обвинувачення, а тепер він шарахається у зворотний. Це було для підполковника незвично і неприємно. Він звик покладатися на свою інтуїцію. Тому навіть захоплюючі спогади про воєнну юність не допомогли йому забутися. — Сподіваюсь, ще побачимось, — сказала Антонова, подаючи Ковалю руку. — І не так експромтом… Для господині важливо наперед знати. — Звичайно, побачимось, — відповів Коваль. — Спасибі, але й експромтом у вас все прекрасно. — Приходьте у неділю на пельмені, на справжні сибірські. З донечкою, — вона ласкаво поглянула на Наталку. — Прийдете? Дивіться. І ви, — повернулася до начальника міліції, — Петре Івановичу. Бо завжди, як ясне сонечко у хмарний день: покажетесь на мить і знову ховаєтесь. І дружину кличте. — Робота, — розвів руками майор. — Така робота, що й дружині не показуюсь. — Ви приїхали без дружини?.. — спитала Капітоліна Сергіївна і, глянувши на Коваля, осіклася. Перевела погляд на Наталю, яка так само, як і батько, опустила очі, і все зрозуміла. — То ви один? — Вісім років… Удвох ми, — виправився, обійнявши Наталю за плечі. — Мужчина не повинен бути один, — співчутливо, але з нотками осуду в голосі промовила Антонова. Щоб змінити тему розмови, Коваль спитав: — Кривдить він вас тут, Капітоліно Сергіївно? Майор Романюк? — Ну, в мене з ним які справи? Вони більше з Віталієм Івановичем. — З прикордонниками живемо дружно, — запевнив Романюк. — Чим можемо, один одному допомагаємо… Інакше працювати тут було б нелегко. Область у нас невелика, народу небагато, але роботи вистачає: більшу частину території займають гори та ліси, непрохідні нетрі і глибокі ущелини. До всього — кордон з чотирма державами… — Справа у нас, зрештою, одна, ділити нічого, — підтвердив
Вы читаете Тіні над Латорицею
