захищався Антонов. — Нічого цікавого не було. — Пригадую, — говорив далі Коваль, — приїхали з лейтенантом на пост біля Тиргу-Муреш, заходимо в землянку, а там дівчата прикрашають свого юного підшефного. Одна голову стриже (де тільки машинку дістали!), друга гімнастерку прасує… — Еге ж, — зітхнула Антонова. — Якась братика меншого згадала… В іншої — передчуття майбутнього. Адже не за горами демобілізація, рідний дім, своя сім'я. — Це вже як кому пощастило, — зауважив Романюк. — Як ми тоді чекали миру! — промовив Антонов. — А прийшов мир, спочатку навіть розгубилися, воювати звикли. — Ну, ти й досі на війні, — докинула Капітоліна Сергіївна. — Живеш по бойовій тривозі. Наталі теж схотілося погордитися батьком. Це почуття було несподіваним і дивним. — А ми з товаришем підполковником, — сказав Романюк, — хіба не так само? — І в останній день війни гинули, — згадував Антонов. — Пам'ятаєш, Дмитре Івановичу, Земляченка, сержанта Куценка, Раю Лубенську з поста нуль дев'ять?.. Адже ми ще в квітні і травні сорок п'ятого виловлювали бандитів у горах. А жіночий монастир?.. Пам'ятаєш? Наталя скинула очима на батька. — Якщо хочеш знати, — сказав дружині полковник, — він мені життя врятував. Під час нічної облави. — На війні один за всіх, всі за одного. Нічого дивного. — Як, як, як? — вихопилася Наталя. — Розкажи, не тягни. Капітоліна Сергіївна затримала на дівчині погляд. Певно, осуджувала за нестриманість. Коваль помітив це. Щось Наталка сьогодні надзвичайно збуджена. Ресторан? Вино? Але ж вона не пила. Не може відразу переварити велику кількість нових вражень? У такому випадку здебільшого замикаються в собі, а не стрибають перед очі. Дружина полковника сподобалася Ковалеві. Жінка створювала навколо себе атмосферу затишку і доброзичливості, навіть коли намагалася бути суворою. Дмитро Іванович не заздрив людям. Ні на службову кар'єру, ні на дачі чи машини. Але, залишившись удівцем, позбавлений сімейного тепла, він особливо гостро відчував принадність такого дому, як дім Антонових. Промайнула думка: «А якою буде Ружена?» Коваль відігнав цю думку, бо ще не мав права ні вірити, ні сумніватися, — не вирішив головного: чи одружуватиметься? — Я вже був на мушці, — розповідав Антонов, — коли старший сержант Коваль точним пострілом зняв фашиста зі скелі. Сам я того снайпера не помітив і повз просто на нього. А вже розвиднялося, і доля почала відлічувати мої останні секунди… — За це належить. Як закон, — втрутився начальник міліції, який весь час радів, що посприяв зустрічі друзів через чверть віку. Він став розливати у фужери червоне як кров, солодкувате вино. — «Троянда Закарпаття» підходить для такого випадку. Усі підвелися. Навіть Наталя, хоч і не пила, а тільки тримала фужер у руці. Сьогодні їй по-новому бачилося усе: і люди, і їхні вчинки, і власний батько. Подумалося, що мало знає його. І от несподівано відкрилася нова сторінка його життя. Батьки для дітей не до кінця пізнаний світ. Може, тому, що діти міряють цей світ на свій аршин, не здогадуючись, що у старшого покоління були свої виміри, свій лік, свої критерії. І діти так само — часто не пізнаний світ для батьків, із своїми мірилами, а звідси і пусті розмови про одвічний конфлікт поколінь. Ця поїздка за Карпати стала для Наталі мандрами у новий світ. Незвичайний край вразив її мальовничими горами та лісами, бурхливими ріками і полонинами, гарними селами та містами. А тепер виявилося, що він невидимими нитками зв'язаний з життям її батька, з його молодістю. Багато що відкривалося тут Наталі, досі, здавалося, добре знане, з нового боку — і війна, про яку читала у книжках, яку не раз бачила на екрані і яка, відверто кажучи, вже надокучила їй. — Я не вмію розповідати, — сказав товариству полковник Антонов, коли всі знову посідали. — Політпрацівник — і не можеш! — не повірив Коваль. — Та він жартує, — заступилася за чоловіка Капітоліна Сергіївна. — Про себе не можу… Ти, Дмитре Івановичу, І званням був старший, і віком. І знав більше. Розкажи. — Слухайте, три Івановичі, годі вам розшаркуватися, — гримнула Капітоліна Сергіївна. — Давайте, Дмитре Івановичу, бо цих я знаю, — кивнула на чоловіка і Романюка. — Від них не діждешся. — Ми на роботі виговорюємося, — захищався Романюк. — Якось на початку квітня прибігла в батальйон матушка ігуменя, — почав Коваль. — Монастир дівочий стояв на горі, над містечком, білий як наречена. І дороги вели до нього такі самі білі, серпантинами звивалися поміж лісових горбів, зелених косогорів та ущелин, на дні яких струміли ручаї. На тлі далеких, вкритих буком і смерекою гір він здавався світлою хмаркою, що зависла у небі… — О, ви поет, Дмитре Івановичу, — посміхнулася Капітоліна Сергіївна, коли підполковник зробив паузу. — Міліціонер і поет, — засміялася Наталя. «Й справді, якийсь незвичайний він став, — міркувала вона про батька. — Але що так вплинуло на нього: несподіване повернення в молодість або…» Наталя згадала, що вчора, коли прийшла з кіно, він розмовляв по телефону. Почула, як сказав: «Я теж скучив, лелеко… Теж дуже, дуже… До зустрічі…» Такі теплі інтонації в голосі і вона рідко заслуговувала. Поклавши трубку, Коваль обернувся до доньки і дивився, немов не впізнавав. Лише за кілька секунд промовив: «А-а… це ти… Де ходила?» Голос у нього був чужий. Задзвонив телефон. Батько знову взяв трубку: «Так. З Києвом. Дев'ять хвилин. Добре, зараз розрахуюсь». Він вийшов, не чекаючи відповіді на своє запитання. «Певно, розмовляв з тією жінкою, що і додому дзвонила,» — подумала Наталя. — «Лелека»…» — ревниве почуття охопило її. — Матушка ігуменя примчала до нас удосвіта, — продовжував тим часом Коваль. — Очі палають, на сухому обличчі червоні плями. «Вночі до монастиря вдерлися ваші солдати, — кричала вона, — і пограбували його!.. Я вже дзвонила в Бухарест. І сьогодні знатиме про це весь світ!» На
Вы читаете Тіні над Латорицею
