Тіні над Латорицею

не випадок, не Петро Іванович… — Звідки було знати, — виправдувався Дмитро Іванович, розтираючи долонею бік, — що ти — тут, та ще й прикордонник! — Як звідки? Давно міг розшукати. За чверть століття можна знайти. Це ж твоя спеціальність — шукати. Чорт візьми, як такого неповороткого в міліції держать! — Моя спеціальність — розшукувати злочинців. — Дуже вузько мислиш. А хто знаходить загублених дітей, збирає розкидані війною сім'ї, однополчан так само? Правильно, Петре Івановичу? — Гуманістична місія міліції, — підтвердив Романюк. — Якраз цим я і зайнявся. — Я ж у карному розшуку! Що ти, товаришу Антонов, розумієш! Ти проходиш по іншому відділу… І давні друзі, вглядаючись один в одного зволоженими очима, знову почали охкати та ахкати; «Посоліднішав!» — «Та й ти ніби погладшав! І срібло на скронях». — «У мене друга молодість…» — Це, доню, фронтовий товариш, разом воювали, — нарешті звернув Коваль увагу на Наталю. — Доня? О! — задоволено сказав полковник, простягаючи дівчині руку. — Антонов Віталій Іванович А в мене — два сини, як орли… Та чого тут сидіти! — підхопився він. — Поїхали до мене. Капітоліна Сергіївна такими пельменями почастує! І взагалі… Вона про тебе, Дмитре Івановичу, чула! — Е, ні, товаришу полковник, — рішуче заперечив Романюк. — Людина стільки працює. Ледве на свіже повітря витяг. А ви знову в хату. Посидимо тут, потім видно буде. Так, Дмитре Івановичу? А за зустріч можна іще по деці. — Де ж ти ховався стільки років, Віталію Івановичу, товаришу Антонов? Куди вас, дорогий, доля кидала? — Далеко, на всі боки. І на північ, і на південь, і на схід, і на захід… Дослужив у нашому батальйоні, потім пішов у військово-політичне училище. У п'ятдесят першому почалася служба: Карелія, Мурманськ, застави у снігу. У п'ятдесят сьомому — вища школа, а тоді попросився на Далекий Схід: Чукотка, Камчатка, Сахалін. Кілька років — на Курилах, острів Кунашир, найдальший на південь, одне слово, край світу. — Так, так, — похитав головою Коваль. — Знайти тебе було б нелегко. Наталя смакувала царську рибу — форель, щойно підсмажену, слухала розмову батька із фронтовим товаришем. — А ти, дочко, знаєш, що таке Курили, Кунашир? — звернувся до неї Антонов. Дівчина засміялася: — Тільки з географії. Коваль кількома словами розповів про себе, і обидва офіцери знову захопилися спогадами про воєнні роки. Десь попереду розлилося м'яке, наче розмазане по небу, світло. Коли Наталя оглядалася, бачила, як воно підсвічувало далеку чорну лінію гір, і їй здавалося, що пливе серед ночі у невідоме царство, у те минуле суворе, криваве й вогненне життя, яким жив батько десь у цих краях ще до появи її на світ. Замислившись, вона забула про вечерю. Від думок відірвав голос батька. Всі, крім неї, уже підвелися з-за столу. Полковник Антонов простяг руку: — Давай, дочко. Зрозуміла: вирішили їхати до Антонова. Була незадоволена — почувала себе тут, у саду-ресторані, затишно, гарно влаштувалася у м'якій машині часу, яка іще кудись повезла б, але — нічого не вдієш! — пішла з усіма вниз, до звичайного «Москвича». Це була чарівна ніч. Швидка їзда у незнайоме вечірнє місто, нові люди, цікаві розмови, незвичайна обстановка. Дорогою заїхали у відділення міліції, але Бублейникова не застали. Коваль як у воду дивився: користуючись відсутністю Тура і підполковника, майор вирішив іще раз «погомоніти» з Довгим та Клоуном. Розмови такої, як хотілося оперативникові, не вийшло: Кравців мовчав, а переляканий Самсонов белькотав тільки те, що вже було відоме. Кінець кінцем майор сам зморився у задушній кімнаті ізолятора і, пообіцявши обом підозрюваним через годину продовжити розмову, пішов прогулятися містом. У Антонових засиділися до пізньої ночі. Дмитро Іванович і полковник знову тішилися спогадами. Дружина Антонова, Капітоліна Сергіївна, русява, як і полковник, жінка, яка вразила Коваля якоюсь материнською ніжністю до чоловіка, захоплено слухала друзів. Майор Романюк як міг тихенько розважав Наталю різними міліцейськими історіями. Згадав і пригоду в готелі з киянкою, що залізла в чужий номер, підняла руку на міліціонера і одержала п'ятнадцять діб. Але Наталі було байдуже до якоїсь екстравагантної землячки, більше цікавила розмова батька й Антонова, і, зрозумівши це, майор дав їй спокій. — Значить, не забув Сибіу, Клуж, Одорхей, Тиргу-Муреш? А наш маленький Меркуря-Чукулуй! — Як же забути, — блискав очима Антонов. — За десять тисяч кілометрів, на крайніх точках землі, під самою колискою сонця, не забував. То ж не просто земля, визволена нами з-під рабства, — то наша молодість. А молодість хіба можна забути? Так, вони зараз були недалеко від місць, де закінчилася для них війна. Переносячись думкою через десятиліття, ніби й справді знову опинялися на якусь мить у воєнній Румунії. Вони недовго воювали разом. Після госпіталю Коваль потрапив до батальйону протиповітряної оборони, що охороняв від ворожої авіації підгірні залізниці, мости і тунелі Трансільванії. Там і зустрів юного Антонова. — Він мене зараз не хотів упізнати, — добродушно скаржився дружині полковник. — А як впізнаєш! — захищався Коваль. — Запам'ятав тонюсіньким хлопчиськом. Гімнастерка на тобі, як і на всіх новобранцях воєнних років, висіла, мов на кілку, шия стирчала із коміра. А тепер… Та й очі наче світліші були. — А як харчувалися тоді в тилу, знаєш? Що ж ти хотів? — Проти наших дівчат-зенітниць, — пояснював Капітоліні Сергіївні підполковник, — що з боями пройшли від Сталінграда до Румунії, ці новобранці здавалися дітлахами. На спостережні пости послали по одному, по двоє. Бачили б ви, як опікували їх дівчата. Кращий шматочок підсовували, комірці прали, підшивали. Я переконався, що найсильніше почуття у жінки — материнське. — Аксіома, — зауважила Капітоліна Сергіївна. — А хто тобі, Віталію Івановичу, — повернулася до чоловіка, — комірці підшивав? Щось такого мені не розповідав! — А що розказувати, —