окремому аркушику про ченця, і, підперши голову руками, замислився. Час від часу відривався від думок і переглядав аркуш, який лежав перед ним: «Давні зв'язки». Чернець. Чернець, чернець, чернець!.. Хотів би побачити його, розпитати… Й справді, це не просто заплутана справа, а якийсь «Шлях до ніріапуса», як писала Наталка! Проте Коваль повинен знайти відповіді на питання, що сьогодні постали: хто такий «брат Симеон», що він робив тут 26 червня, які у нього були взаємини із сім'єю Каталін Іллеш? Як тільки знайдуть цього «брата», Семена Гострюка, він… А поки що не має права забувати і про інші, не перевірені до кінця версії. Має думати і над питаннями, які зайняли правий стовпчик по всьому графіку, — наприклад, чи можна вірити Клоуну і Довгому? Дивний збіг обставин: прийшли на чуже подвір'я, щоб залізти у хату, а там, виявляється, уже хтось грабує. Навіть убиває. Підозрілий збіг. Цікаво, що про таке могла б сказати теорія імовірності? Певно, Бублейников має рацію, коли сумнівається у їхній правдивості… А що робити з паном спадкоємцем, з цим Шефером? Чому все-таки і він сам, і дружина приховують свою чвару в ніч з 15-го на 16 липня? Треба, щоб Вегер ще раз допитав їх. Вони люди місцеві, знають капітана давно і тому, можливо, нарешті відкриються. А перстень? Та що може дати цей перстень для розшуків? Певно, Каталін ховала його десь у шафі, і він випав разом з вигорнутою білизною. Хтось спеціально шукав його? Навряд. А якщо шукав, знаючи його цінність? Хто, крім брата Ернста, міг знати, що Каталін має цей перстень і де його ховає? Та й перстень не такий уже й коштовний: дужка не золота, а срібна. І людина, яка знала його вартість, навряд вбивала б заради нього. Тим більше, що серед виявленого після загибелі Іллеш майна були вироби з чистого золота. Ні, не цим шляхом треба йти! Коваль підвівся і почав ходити по кімнаті, зупиняючись у задумі то біля ліжка, то біля дверей, то повертаючись назад до столу і постукуючи по ньому пальцями. Він нахилився над графіком і, стоячи, дописав унизу: «Відпали ». 1. Версія: «Убивця — циган Маркел Казанок». 2… Коваль зробив два непевні кроки, знову повернувся до графіка і великими літерами написав на аркуші: «Де ж знаряддя убивства? Де ніж?! — І підкреслив ці слова червоною рискою. — Чорт візьми! — додав уголос. Він іще потупцювався круг столу, згадав про свідка — робітника, який, повертаючись з нічної зміни повз будинок Іллеш, чув, як хтось біля двору назвав її по- німецькому: Катарін. Чи не помилився цей робітник? Катарін — Каталін — різниця тільки в одній літері. У всякому разі, на цьому нічого не можна базувати. Але й забувати не слід. І підполковник дописав у свій графік свідчення робітника. Завершивши цю роботу, Коваль відчув, що голова у нього макітриться, що у готельному номері навіть з відчиненим вікном задушно. Тільки зараз помітив, що надворі стемніло, що на столі горить лампа, яку він машинально увімкнув. Захотілося розім'ятися, походити, подихати нічною прохолодою. Погасив лампу, замкнув кімнату і, віддавши ключ черговій, вийшов на вулицю. Прийде Наталя, сама ляже спати, не маленька, а він прогуляється містом. Підполковник пройшов освітленою центральною вулицею, завернув у тихішу, бічну. Спочатку крокував швидко, далі побрів поволі, розглядаючись довкола. У темряві містечко ще дужче, ніж удень, нагадувало Меркуря-Чукулуй. Подумалось про таку приємну несподіванку, як зустріч з Антоновим, повернення у далеку молодість, згадалася і тепла квітнева ніч у горах, коли ловили диверсантів… Коваль добрів до якогось перехрестя і збагнув, що стоїть біля входу у парк. Пройшов углиб його, опустився на лавочку у темній алеї. Через дві лави сиділи закохані. Зрідка до підполковника долітав їхній шепіт. — Ну пусти, ну не треба… — якось ліниво звільнялася дівчина з обіймів хлопця. Дмитро Іванович простежив за ними хвилинку і знову поринув у свої спогади. Про Ружену думати чомусь не хотілося. Навіть боляче було її згадувати. Може, він ревнував цю жінку? Але до кого? З ким Ружена могла б отак сидіти на лавочці або прогулюватися у парку? Ні, погане подумати про неї не мав права. Якщо й приревнував би, то хіба що до зоряного неба над Києвом, до плескоту дніпрової хвилі, до пахучого повітря над містом… Ні, про Ружену потім. Закінчиться відрядження, знайдуть убивцю вдови Іллеш, і він повернеться додому. Тоді й дасть волю своїм почуттям, мріям, надіям. А поки що… Чому ж все-таки Каталін Іллеш усі називають удовою? Адже її другий чоловік Андор — живий. Її назвали удовою після смерті Карла Локкера, і чомусь залишилося за нею оце: «удова». Навіть коли змінила прізвище, для людей Каталін залишилася удовою Карла Локкера. Цікаво! Скільки все-таки білих плям у його графіку? Так і не дізналися, кого чекала у гості Іллеш. Хто в неї був? «Хто в неї був? Хто в неї був? Хто в неї був? — повторював багато разів Коваль і раптом вирішив: — Мабуть, таки «брат Симеон»!» Від цієї думки натяглися нерви. Невже натрапив на вірний шлях? У його дитинстві була така гра: визначали кого-небудь «шпигуном», і, коли «розвідник», який заходив з іншого приміщення, наближався до «шпигуна», всі хором казали «тепло», коли відходив — «холодно», впритул ставав — кричали «пече!». Аж поки «розвідник» не вгадував. Зараз підполковникові стало «тепло». У такому випадку все швидко з'ясується. І ніж, звичайно, не тут треба шукати, а у «брата Симеона». Але навіщо було колишньому ченцеві через стільки років убивати сім'ю Іллеш? Еге ж, темне минуле у цієї родини Локкерів-Іллеш… А посилки І Андор посилав їх тільки з Будапешта. А що за люди надсилали Каталін з різних кінців Угорщини коштовні речі? Хто і чому міг робити їй такі подарунки? Доведеться звернутися за допомогою до угорської міліції. Може, іще якісь родичі з'являться. І знову думка поверталася до ченця. Немов намагнічена стрілка компаса, — завжди на
Вы читаете Тіні над Латорицею
