Тіні над Латорицею

вразила думка, що він уже нічого не знає на землі, за яку пролив стільки людської крові, що все тут невпізнанно змінилося і стало для нього чужим, незрозумілим, ворожим. Карл Локкер відчув на своєму обличчі сльози. Він заплакав. Так, він плакав і сам не знав від чого. Опустився на землю біля бетонного підніжжя щогли і рукавом сорочки витирав очі. Те напруження, що тримало Карла на ногах протягом усієї туристської поїздки, вже минуло. Йому нічого не хотілося тільки не рухатись, не думати, не згадувати. Він своє зробив і має право спочити, нікуди не бігти. Кінець кінцем, яке це має значення, проживе він іще кілька років чи його тепер спіймають. Час ішов. Минула ця слабість, і втікач знову став тим Карлом Локкером, який умів чіпко триматися життя. Ні, він не хоче бути покірною худобою, яку ведуть на заріз, — він ще може постояти за себе! Колишній тержерместер підхопився і знову побіг, спотикаючись на грудках, незважаючи на біль у забитій під час стрибка з поїзда нозі. Незабаром він опинився на широкому польовому шляху… Далеко попереду блимнув вогник. Один, другий… Ні, це не село — якась самотня будівля. Щоб обминути її, Локкер зійшов з дороги і знову гайнув навпростець. Тепер він потрапив на тютюнову плантацію. Бігти нею було важко: спотикався на горбкуватій підгорнутій землі, і велике, немов лопухи, листя било по ногах. Локкер перейшов на крок і раптом наштовхнувся на велосипед, що лежав на землі. Велосипед був із спущеною камерою. Та на біса йому ця машина! У повітрі вже повіяло вологою, тванню, сирістю: близько Латориця! Колишній тержерместер відштовхнув від себе велосипед і пішов далі. Він не злякався, коли шлях перетяла дамба: якщо дощів у горах не було, Латориця — мілка і спокійна, і перебратися через неї неважко. Спустившись з дамби, Карл Локкер потрапив у густі зарості чагарника. Через кілька хвилин сорочка у нього порвалася, руки й обличчя вкрилися болючими подряпинами. Але втікач на це не зважав: за чагарником була Латориця, а далі — Тиса, кордон, порятунок…

3

 

 

На кордоні було мирно й тихо, якщо не брати до уваги далеких гудків безсонної станції Чоп. Навколо не було ніяких ознак катастрофи. Щербатий місяць раз у раз ховався за хмари, і небо було близько — хоч рукою торкайся. Рядовий Павло Онищенко зайняв своє місце над рікою. Сховався під молодим буком, заплетеним диким виноградом, і злився з ніччю. Огляд звідси був не дуже хороший, але однаково у темряві нічого не побачиш, і Павло більше покладався на слух, який у нього навіть за короткий час прикордонної служби загострився. Поява прикордонників стривожила мешканців незайманого лісу. Та ось все заспокоїлося. І знову стало так тихо, що почулося, як напливають на берег Тиси легенькі хвилі. Незабаром над головою Онищенка важко пролетів фазан. Потім десь недалеко у смертельній тузі запищала миша. «Лисиця мишкує», — подумав він. Нічне життя, повне пристрастей і безкомпромісної боротьби за існування, тривало далі. Павло вивчив абетку прикордонної служби, навчився розпізнавати і розуміти сховану від ока поведінку нічного птаства і звірини. — Піду доповім на заставу, що прибули на місце і ведемо спостереження, — тихо промовив старший наряду Пименов і відійшов у темряву до старого дуба, в дуплі якого була схована розетка. Те, що сержант спокійно пішов дзвонити на заставу про обстановку, яка була абсолютно спокійною, свідчило, на думку Павла, що готовність номер один знову оголошено з навчальною метою. І, як завжди, Павло поступово перенісся думками у свій Київ, до Тані. Може, ціле чергування промріяв би про неї, коли б раптом вухо не вловило новий звук. Власне, не звук, а щось невиразне, наче над ним хтось тихо зітхнув. Павло підвів голову і не побачив неба — його застував ледь окреслений людський силует… Потім, згадуючи цю першу мить, він признавався собі, що не відразу відчув небезпеку. Просто здивувався, що силует людини не схожий на сержанта Пименова з автоматом. І вже в другу мить у повітрі розлилася небезпека. Він дихнув цим повітрям, наче нашатирним спиртом, і, мало не задихнувшись, підхопився на ноги. Це був перший порушник у його житті! — Стій! — думав, що крикнув, а в самого горло перехопило, і вирвався тільки загрозливий шепіт. — Хто такий? Невідомий так само неголосно промовив: — Заблукав. Місцевий. Він говорив по-українському погано, з акцентом, справді, як декотрі місцеві люди. — Лягай! — прошепотів Онищенко. — Руки в сторони! Буду стріляти!.. Невідомий покірно впав на землю, розкинув руки. — Солдате, мене ніхто тут не знає. Забезпечу тобі все життя. Пропусти. Ящіркою ковзну. А ти повернешся додому багатою людиною… Павло ще дихав гострим повітрям тривоги, немов втягував у легені голки, і від них німіло все тіло. — У мене в кишені гроші, дорогі речі. Не втрачай свій шанс. Другого не буде… Ось воно, золото, — ніби потягся до кишені. І раптом Павло відчув, як влягається в ньому хвилювання, повертається голос. Він набрав чистого повітря і на весь ліс