радістю тебе зустрінемо. Але не назавжди. Ти ніколи не матимеш щастя, оселившись тут. З твого боку це була б не лише непотрібна, а й марна жертва. У такій кар’єрі, як твоя, навіть рік перерви може обійтися тобі дуже дорого. Тому залишайся там, де ти потрібна, і будь доброю громадянкою свого світу».
* * *
Біль. Такий, як в оті перші дні після загибелі Дейна. Так само неминучий, виснажливий і нікчемно-непотрібний біль. Звісно, вона нічим не може зарадити. Тихше, чайнику, не свисти! Замовкни заради моєї матусі. Ти знаєш, чайнику, що то є таке — залишитися єдиною дитиною своєї матусі? Спитай Джастину, вона тобі розкаже. Так, Джастина знає все про те, як бути єдиною дитиною. Але я — не та дитина, яка їй потрібна, отій в’янучій жінці на далекій фермі. Ой, мамо! Мамо, мамо… Невже ж ти гадаєш, що я не зробила б цього, якби це було під силу людині? Нову лампу замість старої, моє життя — замість його життя! Це так не справедливо, що загинув саме Дейн… Вона має рацію. Моє повернення на Дрогеду не змінить того факту, що Дейн вже ніколи туди не повернеться. Не зможе, хоча й спочив там назавжди. Його світло згасло, і я не зможу запалити його знову. Але я розумію, що вона має на увазі: моє світло й досі горить для неї. Тільки не на Дрогеді.
* * *
Двері відчинив Фріц, вдягнений не як зазвичай — в елегантну шоферську форму темно-синього кольору, а в елегантний ранковий костюм дворецького. Але коли він усміхнувся, стримано вклонився і, за старою й доброю німецькою традицією, клацнув каблуками, в голову Джастині закралася думка: а він і в Бонні виконував дві роботи? — Фріце, ви просто скромний слуга сера Гартгайма чи насправді його сторожовий пес? — спитала вона, подаючи своє пальто. Фріц і бровою не повів. — Герр Гартгайм у своєму кабінеті, міс О’Ніл. Він сидів і, трохи подавшись уперед, споглядав вогонь, а на килимку, скрутившись калачиком, спала Наташа. Коли двері відчинилися, Райнер підняв на неї погляд, але нічого не сказав; здавалося, він не дуже зрадів візиту Джастини. Тож вона перетнула кімнату, стала навколішки і поклала голову йому на коліна. — Рейне, вибач, що я скільки років терзала тебе, і я не знаю, як загладити свою провину, — прошепотіла вона. Він не підвівся, не підняв її разом із собою. Навпаки — став навколішки поруч із нею на долівку. — Ти ба, сталося диво, — сказав він. Джастина всміхнулася йому. — Ти ж ніколи не переставав любити мене? — Ні, Herzchen, ніколи. — Уявляю, скільки болю я, напевне, тобі завдала! — Не в тому сенсі, що ти думаєш. Я знав, що ти мене кохаєш, і тому мав змогу чекати. Я завжди обстоював думку, що терплячий чоловік насамкінець неодмінно переможе. — Тому ти вирішив дати мені можливість самій у всьому розібратися. Невже ти анітрохи не стурбувався, коли я оголосила про намір повернутися до Дрогеди? — А то ні. Якби то був інший мужчина, я б не переймався, але ж Дрогеда… Дрогеда — це важкий суперник. Так, я стурбувався. — Так ти знав, що я їду ще до того, як я повідомила тобі? — То Клайд бовкнув, сам того не бажаючи. Він зателефонував до Бонна і спитав, чи не можу я хоч якось тебе зупинити, тому я попросив його потягнути час тиждень-два, поки я придумаю, що можна вдіяти. Не заради нього, Herzchen, ні, а заради мене. Я не альтруїст. — Про це мені вже повідомила матуся. Але ж оцей будинок! Ти й справді придбав його місяць тому? — Ні, не місяць і не придбав. Однак, якщо ти збираєшся продовжити свою кар’єру, і якщо нам знадобиться будинок у Лондоні, то я міг би подумати і про його купівлю. Ну, звісно, якщо він тобі подобається. Я навіть можу довірити тобі його переобладнання, якщо ти чесно пообіцяєш мені не прикрашати його рожевим чи помаранчевим. — Я й гадки не мала,
