свідомість, коли він навіть не підозрюватиме про це. А Меґі, яка була на вісімнадцять років молодшою за нього, подорослішала швидше, аніж він. Ні, вона не свята і не така, як усі. Річ у тім, що вона ніколи ні на що не скаржилася, бо мала благословенний — чи проклятий? — дар сприймати все таким, як воно є. Щоб не траплялося чи мало трапитися, Меґі зустрічала його, приймала його і відкладала до скарбнички своєї душі, щоб підтримувати вогонь її життя. Як вона цього навчилася? І чи можна цього навчитися? Чи, може, уявлення про Меґі — це лише плід його фантазії? І яке це мало значення? Що важливіше: те, якою вона насправді є, чи те, якою він її собі уявляє? — Ох, Меґі, Меґі, — безпорадно мовив він. Дівчинка повернула до нього свій уважний погляд, і крізь її біль пробилася усмішка всепоглинаючої любові, ще не стриманої обмеженнями й табу, притаманними жіноцтву, бо вони ще не встигли стати частиною її всесвіту. Така сильна любов до нього приголомшила священика, поглинула його, і йому страшенно захотілося, щоби Бог, чиє існування він інколи ставив під сумнів, створив його для цього світу ким завгодно, але тільки не Ральфом де Брикасаром. Невже це й було воно — оте невідоме, якого він так боявся? Господи, ну чому ж він так покохав її? Але, як і завжди, Бог не відповів на його запитання, а Меґі так і сиділа, усміхаючись йому. На світанку Фіона встала приготувати сніданок, Стюарт допомагав їй, а потім прийшли місіс Сміт із Мінні та Кет; жінки стали учотирьох біля плити й стиха заговорили, немов об’єднані спільним горем змовники, але ані Меґі, ані священик не зрозуміли, про що йшлося. Після сніданку Меґі пішла робити оббивку для маленького дерев’яного ящичка, змайстрованого хлопцями; вони відполірували його і вкрили лаком. Фіона мовчки подала Меґі біле атласне плаття, яке вже давно стало кремовим від старості, дівчинка порізала його на пасма і приміряла їх до жорстких контурів інтер’єру домовинки. Поки отець Ральф робив підкладку з рушників, Меґі зшила шматки атласу на машинці, й вони разом прикріпили оббивку кнопками. Фіона вдягла свого хлопчика в його найкращий вельветовий костюмчик, причесала його і поклала у м’яке гніздечко, яке зберігало її запах, а не запах Меґі — його справжньої матері. Педді зі сльозами на очах закрив кришку домовини — вперше у своєму житті він втратив дитину. Вперше за багато років вітальня маєтку на Дрогеді знову перетворилася на каплицю: на одному боці спорудили вівтар, обтягнутий золотистою накидкою, за оздоблення якої Мері Карсон заплатила свого часу тисячу фунтів черницям-урсулинкам. Місіс Сміт прикрасила кімнату та вівтар зимовими квітами із парків Дрогеди: жовтофіолями, первоцвітами та пізніми трояндами; запахи цих пишних рожевих та жовто-коричневих натюрмортів якимось магічним чином зливалися в один спільний аромат. Отець Ральф, у альбі без мережива та чорній ризі без найменших прикрас, відправив заупокійну службу. Як і на більшості великих ферм австралійської глушини, Дрогеда ховала своїх померлих на власній землі. Цвинтар розташовувався поза парком на зарослих вербами берегах струмка за огорожею з пофарбованого в біле кованого заліза. На цвинтарі було зелено навіть у засуху, бо він поливався водою з великих баків. Тут, у шикарному мармуровому склепі, покоївся Майкл Карсон зі своїм маленьким сином; на фронтоні стояв ангел у людський зріст — із мечем у руках він охороняв спокій померлих. Мавзолей оточували десь близько десятка менш претензійних поховань, позначених лише простими дерев’яними хрестами з дерева та акуратно огороджених білим штахетником. На декотрих із них навіть імен не було: наприклад, на могилі одного стригаля без роду й племені, який загинув у випадковій бійці у бараці; лежали там і кілька безіменних сезонних робітників, що знайшли на Дрогеді своє останнє пристанище; покоїлися там невідомо чиї кості, знайдені на одному з пасовиськ. Над останками персонального китайського кухаря Майкла Карсона вивищувалася величезна рожева парасолька; здавалося, що її маленькі дзвіночки увесь час сумно видзвонювали його ім’я: Хі Сін, Хі Сін, Хі Сін! Була там могила погонича, де на хресті сповіщалося «Чарлі з водокачки — він був гарним хлопцем», а поряд іще декілька могил зі схожими нехитрими написами; в декотрих поховання лежали жінки. Але така простота не пасувала Галу, племіннику господині. Тому його поховали у склепі й закрили вишуканими бронзовими дверцятами.
Невдовзі всі перестали говорити про Гала і згадували його лише у минулому часі. Меґі ні з ким не ділилася своєю печаллю; її біль був позначений перебільшеним та загадковим незбагненним відчаєм, часто притаманним дітям. Але сама її юність поховала цей біль під шаром щоденних подій і
