Ті, що співають у терні

пурпурово-червоні тіні на обличчя Мері Карсон, надаючи сатанинського виразу її й без того лиховісним кістлявим рисам. Його ноги й спина боліли; він давно так багато не танцював, хоча завжди пишався тим, що йшов нога в ногу з останніми примхами танцювальної моди. Йому вже тридцять п’ять, він мав католицький титул провінційного монсеньйора, але в церковних колах впливу не набув. Його кар’єра скінчилася, так і не розпочавшись. О, мрії молодості! Нестримний нерозсудливий язик юності, запальність молодої вдачі! Він виявився недостатньо сильним і не витримав випробування. Але він більше не повторить цієї помилки, ніколи… Священик знервовано завовтузився і зітхнув; а який сенс? Подібна нагода ніколи більше не трапиться. Час відверто поглянути фактам в обличчя, час кинути безплідні мрії та сподівання. — Ральфе, ви пам’ятаєте, я сказала, що візьму над вами гору, що переможу вас вашою ж зброєю? Сухий старечий голос різко вирвав його із задумливості, навіяної втомою. Він поглянув на Мері Карсон і всміхнувся. — Люба Мері, я ніколи не забуваю того, що ви кажете. Не знаю, що я робив би без вас впродовж останніх семи років… Без вашої кмітливості, вашої злобності, вашої проникливості… — Якби я була молодшою, то повелася б з вами інакше, Ральфе. Ви навіть не уявляєте, як би мені хотілося викинути ось із цього вікна тридцять років мого життя. Якби до мене прийшов диявол і запропонував мені продати йому душу за можливість знову стати молодою, я б ані секунди не вагалася і продала б її, не відчувши через цю оборудку ніяких дурних докорів сумління, як отой старий ідіот Фауст. Але диявола немає. Знаєте, я не можу змусити себе повірити в Бога чи диявола. Жодного разу я не бачила ані крихти доказів, які б свідчили про їхнє існування. А ви? — Ні, не бачив. Але вірування не тримається на доказах існування, Мері. Воно тримається на вірі, а віра є наріжним каменем Церкви. Без віри нічого не буває. — Дуже ефемерний і так само непереконливий догмат. — Можливо. Гадаю, віра народжується і в чоловікові, й у жінці. Мушу зізнатися, що для мене особисто — це безперервна боротьба, але я не здаюся. — Мені хотілося б вас знищити. Він розсміявся, його блакитні очі злегка посіріли у світлі лампи. — О, моя люба Мері! Я добре це знаю. — А ви не здогадуєтеся чому? До нього підкралася лячна ніжність і мало не заповзла йому в душу. Але він вчинив їй відчайдушний опір. — Знаю чому, і, повірте, Мері, мені страшенно шкода. — Окрім вашої матері, скільки жінок любили вас? — Я не певен, що моя мати любила мене. Вона дійшла до того, що почала мене ненавидіти. Як і більшість жінок. Мені більше личило б ім’я Іпполіт. — Ага-а-а-а! Тепер мені багато що стає зрозумілим! — Що ж стосується інших жінок, то я думаю лише про Меґі… Але ж вона ще маленька дівчинка. Мабуть, не буде перебільшенням сказати, що мене домагалися сотні жінок, та чи кохали вони мене? Маю великі сумніви. — Я кохала вас і кохаю, — зворушливо мовила Мері. — Ні, це не так. Я подразник вашої старості, оце й усе. Коли ви на мене дивитеся, то я нагадую вам про те, що ви, через ваш вік, уже нездатні робити. — Ви помиляєтеся. Я кохала вас. Господи, як же я вас кохала! Невже ви гадаєте, що мої роки автоматично роблять це неможливим? Тоді ось, що я вам скажу, отче Ральф де Брикасар. Всередині ось цього недолугого тіла я й досі молода — я й досі маю почуття, я й досі бажаю, я й досі мрію, і мене страшенно дратують ті обмеження, які накладає на мене постаріле тіло, я всіляко їм опираюся. Старість — це найжорстокіша помста, якій піддає нас мстивий Бог. Чому ж він тоді не старить і наш розум? — Вона відкинулася на спинку крісла і заплющила очі, негарно вишкіривши зуби. — Звісно, я потраплю до пекла. Але перед тим, як там опинитися, я сподіваюся, що матиму можливість сказати Богу, якою злобною, огидною та жалюгідною пародією на Бога він є! — Ви надто довго були вдовою. Бог дав вам право вибору, Мері. Ви могли знову вийти заміж. І якщо ви вирішили цього не робити і лишилися нестерпно самотньою, то в цьому винні ви самі, а не Бог. Якусь мить Мері Карсон сиділа мовчки, судомно вхопившись за підлокітники крісла; потім вона потроху розслабилася — і розплющила очі. Вони червонясто блиснули у світлі лампи, але не слізьми, то було щось твердіше й блискучіше. Йому аж дух перехопило, і він відчув страх. Вона справді була схожа на павучиху. — Ральфе, на моєму письмовому столі лежить конверт. Будь ласка, подайте мені його. Відчуваючи страх, із болем у ногах і в спині, священик підвівся і підійшов до столу; взявши конверт, він із цікавістю поглянув на нього. Спереду він був чистий, без адреси, а ззаду запечатаний червоним сургучем із відтиском особистої печатки Мері Карсон — зображення голови барана та великої літери О. Він підійшов до неї і простягнув конверт, але вона не взяла його і помахом руки наказала сісти. — Він ваш, — пояснила вона і захихотіла. — Це ваша доля, ось що це таке, Ральфе. Мій останній та найзапекліший штурм у нашій довгій битві. Так шкода, що мене вже не буде і я не побачу, що станеться далі! Але я й так знаю, що станеться, бо я знаю вас, знаю вас набагато краще, аніж вам здається. Незносний та зарозумілий! У тому конверті — доля вашого життя та вашої душі. Меґі переможе мене, це безперечно, але я потурбувалася про те, щоб ви їй не дісталися. — А чому ви так ненавидите Меґі? — Я вже колись казала вам. Бо ви її кохаєте. — Я кохаю її не так, як ви думаєте! Вона дитина, яка ніколи мені не дістанеться, вона як троянда мого життя. Меґі — це ідея, це ідея, Мері! Стара баба з огидою пирхнула: — Я не бажаю говорити про вашу дорогоцінну Меґі! Я більше ніколи вас не побачу, тому не хочу витрачати свій час на розмови про неї. Поговоримо про лист. Я хочу, щоб ви присягнулися як священик, що не розкриєте його, поки на власні очі не побачите мого трупа, але ви мусите розкрити його ще до того, як мене поховають. Присягніться! — Немає потреби